Через нещасне кохання пішла Олеся в монастир. Там і знайшла вутрішній спокій

Катю, Олеся пропала. Вже й не знаю, що робити. Ото як іще до Надійки у Луцьк поїхала, так і нема досі. В міліції кажуть – почекайте три дні, тоді заяву напишете, як не вернеться, – тітка Оля то плакала, то враз ставала така серйозна, наче не про дитину свою говорила, а про дядька Петра, який у школі директором.

Мене таке вже трохи лякало, хоча, чесно кажучи, бідкатися не було ще причини. Не подумайте: я не хочу нічого поганого сказати про Олесю, але вона могла втнути ще й не таке. Колись, пам’ятаю, всеньке село гуділо, що вони удвох із Сергієм поїхали в Луцьк і в готелі жили там майже тиждень. Правда, Сергій тоді сказав, що він у відрядженні був, а Олеся й узагалі нічого не пояснювала. Питаю: «Ти звідки?». А вона грубо так: «З неба впала! Не бачиш?».

Олеся любить Сергія. То дурному й сліпому у селі видно. І він, мабуть, теж. Бог його зна, чого він на тій Марині женився, а потім діти як пішли у них одне за другим – так за п’ять літ спільного життя уже мають п’ятьох дівчат, шостого хлопця чекають.

Сергій з Олесею ще зі школи зустрічалися. Ніхто й гадки не мав, що вони не разом будуть – навіть учителі жартували, мовляв, ото після випускного на весіллі погуляємо. І все до того йшло. Але потім Сергієві як то перемкнуло. Олеся ж красуня на все село, а Марина, чесно кажучи, ніяка: маленького росту, товстенька, та й обличчям не надто вдалася. А він став за нею плутатися. Сам! Правду тітка Тамара казала: підсипала вона йому щось.

Читайте також Оксана йшла з роботи, і їй здавалося, що вже все село пліткує про неї. Опускала очі, аби нікого не бачити. А вона ж, здається, як могла, ховала своє запізніле кохання.

Коли в Сергія з Маринкою весілля було, то Олеся пропала на місяць. Де була – досі ніхто не знає. Мама її мало не почорніла з горя. Всім селом шукали. А потім повернулася – наче нічого й не сталося: весела, говірка, на вулиці з усіма жартує, на танці йде, хлопцям голови крутить, та що там – півсела чоловіків готові були жінок із дітьми покидати через неї. А Олеся хвостом покрутить – і понеслася далі.

Сергій на те все крізь пальці дивився. Спочатку Олесю ніби й не помічав, а потім усі стали бачити, що вони знову зустрічаються. Правда, стосунки ті були дивні: то він ходить селом і всім розказує, як вони з Олесею кохають один одного, то хоч стріляй – не признається, мовляв, навигадують баби таке.

От і цього разу Олесі не було вдома вже третій день. Я не переживала. Мені лише тітки Олі шкода було – вона, бідна, посивіла і постаріла за той час на два десятки літ. Але я не знала, чим її втішити, хіба казала, що все буде добре.

Через тиждень Олеся подзвонила сама. Коротка фраза у телефонній слухавці: «Мамо, я в монастирі тепер житиму. Не чекай мене – краще сама приїзди. Нехай вас усіх Бог береже».

От уже рік, як Олеся наша стала послушницею. Змінилася дуже в погляді, рухах, але все така ж гарна. Ісусова наречена. Ми з тіткою Олею до неї кілька разів приїздили. Що не казала їй мама, як тільки не питала, чому і навіщо, як тільки не просила повернутися додому. А вона своє знає: «Мамо, я так вирішила. Мене Бог на правильний шлях наставив, а я молитимуся за спасіння душ наших грішних»