Через терпіння та любов підняла чоловіка на ноги

У Марічки є мрія: одного разу, голосно грюкнувши дверима, піти з дому. Від цих вічних помийних відер, від холодних очей мачухи, від вічного дитячого писку і запаху пелюшок.

Все звалили на бідну Марічку: ні тобі уроки вивчити, ні в кіно сходити – вічні справи, вічні проблеми. Мачуха нічого не хотіла робити та нібито не встигала, все поспішала, а винна завжди була Марічка.

Сьогодні якось Марічка вирвалася з дому. Батько рано прийшов з роботи і, побачивши заплакану дочку, запитав у мачухи, в чому справа. Та почала скаржитися: в кіно, мовляв, дівці хочеться, а пелюшок купу і посуду немитої гора. Батько витягнув з кишені гроші і сказав:

– Іди, доню. Всією роботи не переробити, відпочинь трохи.

Ось батько, він завжди такий, справедливий і мудрий, але вдома він рідко з’являється рано, все оре на двох роботах, все працює: треба ж таку ораву прогодувати.

Ірка від щастя сама не своя, намагається ухилитися від злого погляду мачухи. Вмивається, переплітається, натягує вихідне плаття.

Батько, подивившись на дочку, говорить: «Мати, дівка-то як вимахнула. Ти б їй обновку яку купила, це-то плаття того й гляди лопне на ній ». Мачуха сопе незадоволено, але слово чоловіка для неї закон. Значить, завтра буде обнова!

Марічка з радістю мчить в клуб, благо він навпаки їхнього будинку. Вона давно вже знає, що красива, і щоб красу цю підтримати, їй всього-то потрібні мило та вода; коси самі розкинулися по спині, переливаючись пшеничного стиглістю, чубчик суцільно з локонів, очі блакитні, брови темні, для губ помади не треба і гpyди в самий раз, хвилююче обтягнута старенькою сукнею.

Ноги ось тільки підкачали – товстуваті. Марічка злиться на свої ноги, у всіх подружок тонкі, спортивні, а у неї такі собі колоди. Ну та ладно, що не переробиш їх тепер!

Батько Марічку любить, вона йому нагадує покійну Галину, біль його і любов! А мачуха за цей же терпіти пасербицю не може, злиться.

Читайте також: Не думала я, що будучи продавщицею в квітковому зустріну такого красивого та вихованого мужчину, я вдячна долі за це

Після сеансу біля будинку дорогу Марічці загородив приїжджий хлопець – він щоліта до заміжньої сестри приїжджав погостювати з Марічки очей не зводив.

– Марічко, – прошепотів він. – Виходь за мене заміж. Не пошкодуєш. Нехай я не красень і нижче тебе зростанням, а любити буду і на руках носити. Ти не відмовляй зопалу, подумай. У мене в місті кімната в гуртожитку є, на роботі я на доброму рахунку. Одружуся – квартиру дадуть. А я з розуму по тобі сходжу. Ти ще маленькою дівчинкою була, а я вже про тебе мріяв.

Марічка розгубилася, але пошкодувала, не образила хлопця, щирість його відчувши.

Удома вона ще раз все обдумала і вирішила: «Нехай чекає! Закінчу десятий клас і поїду з ним в місто, поживе – добре, не поживе – хоч з дому піду за місто зачеплюся».

Так і вийшло. Дочекався Володя Марічку, зробив вечір за свій рахунок і відвіз молоду дружину додому. Довго Марічка звикала до нього, а хлопець і справді був хороший: і любив, і на руках носив.

Марічка на швейну фабрику ученицею влаштувалася, він на своєму заводі. Кімната 15 метрів, чим не рай для молодих ?! А для Марічки, що вирвалася з домашнього пекла, тим більше.

До кінця року і первістком обзавелися. Василь гордий і щасливий, а Іринка зовсім королевою стала. Чоловік її одну навіть в магазин відпускати боїться. Так у Іринки і думок порожніх немає – від добра добра не шукають. Вона-то вже знає ціну сім’ї, на собі відчула.

А Володя до того ж їй дуже батька нагадує: такий же надійний, справедливий, працьовитий. Ось тільки свекруха не злюбила невістку.

Сама пояснити не може за що, а не любить і все! Боїться, що красуня-невістка сина її золотого образить. Марічка до неї і так, і сяк – з мачухою жила, знає, як себе вести, але холод не розтопити.

Володя переживає: йому і мати, і Марічку шкода, а як бути, не знає. Виїхати б куди з сім’єю, та квартиру ось-ось дадуть. Купив Василь в селі невеликий будиночок з ділянкою, під дачу, від міста недалеко.

Марічка рада – в свою стихію потрапила. Грядки садить, будинок маже, пісні співає, синочок тут же на веранді повзає.

Володя дах ремонтує. Свекруха теж метушився, допомогти намагається, вирішила в погребі полки перевірити, люк відкрила, та щось її відвернуло, і вона, нікого не попередивши, втекла.

А Володя у цей час за цвяхами пішов, так і звалився з триметрової висоти. На вожжах витягали, руки-ноги переламав.

Свекруха реве, себе проклинає, а Марічка їй онука в руки: «живи, – каже, – а я Володю виходжу»

Привезла його додому всього загіпсованою, і день, і ніч від нього не відходить. П’ять місяців, як п’ять років минуло. Але пройшло, встав Володя на ноги завдяки дружині терпінню і турботі.

А у свекрухи, як ніби щось в грудях повернулося. Вона тепер в невістки дуже любить, онука з рук не спускає. Хвалиться всім, яка їй невістка дісталася добра, вірна, красива.

Ну що ж тепер, всяке в житті буває, а страждання і біль, вони зближують і душу людську на виворіт вивертають. Добром та ласкою можна до будь-якого серця достукатися. Ми щастя на стороні шукаємо, а воно – ось воно, поруч найчастіше, не прогледіти б.

Ось і мачуха зачастила в гості до Марічки, навіть багато спільного знайшлося. Брати-сестрички підростають, вчити треба буде, визначати, а тут в місті рідна сестра з квартирою.

Батько на річницю онука усунув в вуха Марічки сережки покійної матері, його весільний подарунок.

І сказав Володя, обнявши Марічку за плечі: «Ти цього птаха-радість, зять, бережи. Я не вберіг свою, тепер до кінця життя маятися мені. Я вам щастя, любові бажаю»