Чоловік мій не визнав нашу першу доньку, сказав, що не від нього. А сам зраджував.

Перерва на обід вже майже завершилась. Я прискорив крок, аби не спізнитися на роботу. Тому й не відразу побачив жінку, що мене наздоганяла.

— Ти ніби тікаєш від мене. Я йду скоріше і ти скоріше, — запосміхалась жінка, наздогнавши мене.

— Вибачай, не побачив тебе, бо дуже спішу. Боюсь, що на роботу не встигну, тому і пришвидшився, — пояснив я, виправдовуючись, — І взагалі, я так завжди ходжу, нікого навколо не помічаючи. Все в думках своїх. Про це мені багато хто говорив, — сказав я, ніяковіючи.

— Нам, здається, по дорозі, — мовила Ліда — моя давня знайома, яку я не бачив вже років шість, якщо не більше, — Як живеш? — спитала жінка.

— У мене все по-старому. Діти повиростали, пороз’їжджалися хто куди, — мовив я, — Ото і все.

— А дружина що?

— Дружина, як дружина. Все нормально.

— А я от розлучитися вирішила. Вже й заяву написала.

— Чому так? А як же діти? — здивувався я.

— Ой! Шість років я намагалась вибороти своє щастя. Та все даремно! Даремно я думала, що можна людину виправити.

Ліда посупилася, і очі у неї стали сумними, ніби погасли. Жінка з важкістю опустила голову і вела далі свою сумну історію.

— Чоловік мій не визнав нашу першу доньку, сказав, що не від нього. А сам зраджував. Я то знала, що він має іншу жінку, але не говорила з ним про це, не хотіла сваритися. Любила його дуже. Спершу ніби все й добре було, а потім почав на сторону ходити. Отак прийде додому пізно вночі, або й взагалі не ночує, не ховаючись коханок своїх у машині возить.

Читайте також Салат з куркою та овочами

А я всі свої сили на затишок у домі витрачала — завжди все приберу, виперу, попрасую, їсти наготую. І всю свою любов дітям віддавала — у нас дві доньки. Гарні, здорові, доглянуті, як намальовані. А Степан, як завжди, прийде додому серед ночі п’яний, а потім спить до обіду. А ми змушені в своєму домі поводити себе тихіше води, нижче трави, аби Степана не розбудити. Догоджали йому, як могли. А він насміхався з мене, називав поганкою блідою. Ну так, я справді бліда, бо після народження першої дитини отримала анемію, ще й нервуюсь завжди…

— Оце ти довго його терпіла! — не витримав і бовкнув я.

— Таки терпіла… — видихнула Ліда і очі її зволожилися.

— Я от прочитала у журналі, — продовжила жінка, — що коли жінка терпить чоловіка, пропускає усі його вибрики, то чоловік робить з неї жертву. Тому, коли він принижує її і змушує страждати, то утворюється драматичне коло. Вирватися з цього кола жінка просто так не зможе, це дуже важко зробити. Це можливо, якщо жінка має сильний характер.

Я не вірила, що сама потрапила у це драматичне коло. Це зрозуміла я лише зараз, а раніше старалась боротися за своє щастя. Я ж не усвідомлювала, що роблю безліч кроків йому назустріч, а він натомість тікав від мене. Я вже все перепробувала — говорила з ним, і просила, і благала, і принижувала себе, шукаючи його коханок. Одну навіть на вулиці чекала, щоб розказати їй, що Степан одружений, у нього двоє дітей у законному шлюбі, але та жінка лише посміялася наді мною.

Ще мить Ліда помовачала , видихнула і додала:

— Минув місяць, як він пішов з дому, поїхав до батьків. Донечки запитують майже щодня, де їхній тато. А я не знаю, що відповісти їм. Вони такого не заслужили. А от нещодавно ми у місті зустрілися випадково. Діти відразу побігли до нього, а він втікати почав. Отакий тато, який від рідних дітей тікав, як від заразних. Оце так тато!

— Не накручуй себе даремно, заспокойся. Все обов’язково налагодиться з часом. Його більше немає у твоєму житті, а отже з’явилося місце для чогось хорошого. Ти не сама, маєш двох чудових донечок. Нехай у вас усе буде добре, — побажав я Ліді, — Ти ще знайдеш своє щастя!

— Ой, я вже не знаю. Звикла я до нього, серце не заспокоюється. Часом щось у квартирі гупне і я вже надіюся, що то він прийшов. Що зрозумів свої помилки, хоче пробачення попрости і повернутися…

— Не вирвалась вона ще з того драматичного кола, — важко видихнув я, востаннє глянувши на згорблену жінку, що повільно віддалялась від мене.