Люба плакала від радості. Такий любові вона не знала від рідної сім’ї, а тут чужі люди так тепло прийняли.

Першим повинен бути син, – сказав Петро, коли дружина Настя була в положенні.

– Кого Бог пошле, той і буде.

– Навіть не думай про дівку!

Настя нapoдила дівчинку. Петро, ​​дізнавшись новина, сильно напився. У селі думали – від щастя. Насправді ж Петро заливав горілкою злість. Ще маленькою не бачив, а вже не любив її.

З пoлoгoвого будинку Настю забирали батьки. Вона плакала. Молоденька медсестра думала – від радості. Насправді ж – від душевного болю за дурну впертість чоловіка.

– Що, зрадниця? – зустрів Настю на ганку захмелілий Петро.

Маленьку назвали Люба. Мати Насті сумно жартувала: ненависна Люба.

Петро жодного разу не взяв дочку на руки. Щоб не чути дитячих плачів, перебрався спати в літню кухню. Батьки і сім’я намагалися привести до тями чоловіка. Але не виходило через його впертості …

Коли Любі виповнилося шість років, на світ з’явився брат Антон. Петро хвалився сином. Пригощав всіх в сільській забігайлівці. На питання про Любу відмахувався, мовляв, вона його не цікавить.

Люба побоювалася батька. Навіть, коли він проходив повз неї, душею відчувала його холод і нелюбов.
Коли Антон почав ходити, Люба змушена була патрулювати брата.

Читайте також: У мене це перші відносини, я не знаю як повинно бути правильно. Але відчуваю, що привозити їжу, приготовлену мамою, це не зовсім нормально.

– Настя, дитині треба уроки вчити, а не нянькою бути, – говорила мати.

Настя, не бажаючи накликати чоловікового гніву, ігнорувала мамині зауваження.

– Якщо будеш у всьому потурати і догоджати Петру, він тобі на голову сяде, – Не вгамовувалася мати. – Він уже гріх за Любу має. Хто таке бачив, щоб батько рідну дитину так не любив?

– Мамо, не лізьте в нашу з Петром життя.

Здавалося, від батька передалася Антону нелюбов до сестри. Всі свої провини брат перекладав на Любу. Скаржився на неї заради того, щоб батьки в черговий раз вилаяла сестру.

Люба ж поспішала стати дорослою. Чекала, коли отримає атестат, і покине будинок. Назавжди.
Їй не купили нового випускної сукні.

Мати позичила сукню у родички. І босоніжки у Люби були трохи поношені. На випускний батько не прийшов.

Інший радів би, що в доччиному атестаті тільки три четвірки, а решта – відмінно. А Петру байдуже. Антон ж до науки витратило не надавався: крім трійок, в щоденнику більше нічого не було.

Бабуся дала Любі гроші на дорогу, коли та їхала вступати до педагогічного училища, і благословила внучку. Настя ж сказала:

– Мені нема за що тебе надягати-взувати, коли будеш вчитися. Спочатку треба було заробити, а потім про науку думати.

– Їдь, їдь, дитя, – втрутилася в розмову бабуся. – Поки живу, буду допомагати. А, ти, Настя, побійся Бога таке городити. Бо не знаєш, до кого на старості доведеться голову притулити.

… Люба збиралася заміж за брата подруги-одногрупниці.

– Хіба це весілля потрібна? – запитала дочка Настя. – Одні витрати.

Микита, наречений, втішав обраницю. А їй було боляче і прикро. І незручно перед Микитою і його батьками.

На вечірці Петро сидів, немов чужий. Настя жодного разу не глянула на дочку. А Люба хотіла, щоб швидше все закінчилося.

Маленькій містечко стало для Люби великим затишним світом. Микита любив і поважав дружину. Його батьки називали Любу «дитинкою». Молоду жінку поважали на роботі. Люба працювала вихователькою в дитсадку. Вона любила своїх непосид. А вони дарували тепло своїх сердець доброї Любові Петрівні.

Незабаром в сім’ї з’явилася на світло Наташа. Батько чоловіка величезними ручищами ніжно брав дитину і примовляв:

– На мене схожа. Дідусева внучка. Дивись, мій ніс …

Люба плакала від радості. Такий любові вона не знала від рідної сім’ї.