Мала Віра двох синів. Одного поховала, другий в тюрмі на довгі роки.

Вона щоранку йде на автобусну зупинку й сама не знає чого. Висока, ще не стара жінка у довгій чорній сукні, голова покрита легким чорним шарфом. Бліде обличчя й заплакані очі. Не відчуває спекотного сонця, нікого не помічає, не відповідає на вітання сільчан. Вона залишилася наодинці з горем, нікого не пускає в свою понівечену душу. Не розуміє, жива ще чи вже поруч з Васильком лежить, чи, може, їде до Дмитрика. Дехто з сільчан співчутливо проводжає її поглядом, дехто візьме та й прошипить навздогін: «Раніше треба було про дітей дбати!.. Куля обминула, оковита – не промахнулася».

Віра виросла тут, в Христинівці. Одна в батьків – жила, мов вареник у сметані. Після школи вступила до технікуму легкої промисловості в обласному центрі, по закінченні працювала майстром на швейній фабриці.
Змалечку дружила з сусідським хлопцем Михайликом. Разом до школи ходили й додому поверталися, він гордо носив її портфеля. Після 8-річки Мишко, який дуже захоплювався технікою, вступив до сільськогосподарського технікуму, мріяв стати механіком і працювати в рідному селі. А його подружку захоплювало міське життя і про повернення й думати не хотіла. На цьому грунті посварилися й розійшлися. Скільки потім жалкувала про те втрачене красиве перше кохання!

Заміж вийшла за виконроба будівельної бригади швейної фабрики Аркадія. Народився син Дмитрик – дуже раділи. Через два місяці, коли закінчилася декретна відпустка, відвезли його до Віриних батьків. Мати залишила роботу й доглядала малюка. За два роки «підкинули» їй ще й Василька. Приїздили рідко: зайняті сильно. Влітку, взявши відпустки, їздили на відпочинок, поправити здоров’я то до Криму, до в Болгарію… Батькам надсилали гроші, бо не могли вгадати, який одяг чи взуття хлопчикам потрібні.
Купили модного на той час мотоцикла й Аркадій за містом на польових дорогах навчав Віру їздити на ньому. Якось, перебуваючи за кермом, вона різко набрала швидкості, вскочила у яму і… загубила чоловіка. Помітивши, що його нема, помчала назад, але він лежав холодний.

Дванадцятирічний Дмитрик і десятирічний Василько на похороні тулилися до бабусі з дідом, маму називали тіткою Вірою.
Віра й не дуже тим переймалася. Досі жили вони з Аркадієм у невеличкому будиночку в приват-ному секторі міста і заклали фундамент великого, аби відкрити свою справу – власну швейну майстерню. Тепер це будівництво лягло на її плечі. Тому самі крихти посилала хлопчикам, які підростали, потребували значно більше, ніж раніше, коштів і на одяг, і на харчування. Пенсій обох її батьків ледь вистачало для зведення кінців з кінцями. Дід Іван почав заливати смуток самогоном, який дружина гнала на продаж. Вип’є – море по коліна. Незчувся як і внуків – старшокласників почав пригощати. Марія Петрівна трохи перевела подих як Дмитро пішов до армії, а Василь вступив до профтехучилища. Найняли старе-нькі людей, щоб перегородили будинок навпіл з окремими виходами та й пішли достроково на той світ одне за одним.

Читайте також: Олені поставили діагноз безплідна, вони з чоловіком взяли дитинку з дитячого будинку, минув час і жінка була шокована на прийомі у гінеколога

Все ж хлопці залишилися не на порожньому місці. Кожен мав професію, свій житловий куточок, шматок городу. Згодом поодружувалися й жили, працювали. У сім’ї Дмитра з’явилося двоє діток. Але як не родини, то хрестини, то іменини – з чарками не розлучалися, міри вживання спиртного не знали. Після похмілля – на роботу. Та кому потрібні п’яні газоелектрозварник і водій? Втратили роботу, в сім’ях скандали. Пішли по заробітках. Хазяї ж взяли за моду розплачуватися горілкою.
Протверезіли брати, коли викликали Василя до райвійськкомату і відправили на перепідготовку, а далі – в зону АТО.

Тривожними ночами телефонував він часто п’яній дружині Лорі, Василеві і найбільше – мамі. Віра, страждаючи від хвороб, аналізувала прожите життя, картала себе за легковажність, бездумність. Вона ж не бачила й не знала, коли синочки перший крок зробили, яке перше слово сказали… Вона вимолювала прощення у синів, пообіцяла продати бізнес, бо вже несила з ним справлятися, і віддати гроші обом на хазяйнування. Жила надією, що ось-ось повернеться синок з війни і заживуть вони радісно та дружно. Ходила до церкви, ставила свічки за його здоров’я і мир.
Дмитро, на прохання Василя, відвідував матір, возив їй продукти, запрошував у гості. Пиячити перестав, зате Лорка без чоловіка зовсім зірвалася з котушок. Кинула роботу, водила до хати таких самих п’яниць.

…Дмитро ввечері зустрів брата на вокзалі, привіз додому. Як годиться, накрили стіл в бесідці на подвір’ї. Василь смакував приготовлену невісткою Аліною домашню їжу, розпитував про маму, розповідав про пережите, питав, де ж це його дружина запропастилася.
– Та он вона, легка на помині, – сказала Аліна й побігла до літньої кухні за пирогом. Лариска ледь трималася на ногах, її підтримував під руку захмелілий дружок.
– О-о-о, коханий прибув, іди, Ва-ва-си-лечку, я тебе ппо-ціл-лую…
Василь, ще не відійшовши як слід від контузії, спалахнув гнівом, відштовхнув жінку.
– А-а, он ти як мене зустрічаєш, що, коха-ханку з-за-ввів?!

Раптом вхопила на столі ножа й всадила його чоловікові між лопатки. Дмитро підбіг, витягнув того ножа…
Аліна вийшла з пирогом й мало не зомліла. Вона заверещала так, що збіглися сусіди, викликали «швидку», поліцію.
Василя не врятували. Дмитра з ножем, де залишилися відбитки його пальців, забрали.
… Мала Віра двох синів. Одного поховала, другий в тюрмі на довгі роки. А гадала ж, що, нарешті, віддасть їм усю свою нерозтрачену палку любов, усе до копійки, випросить у Бога прощення за втрачений час. І заборонить тримати в хаті хоч краплю спиртного…
…Знову автобусна зупинка. Чому вона ходить сюди щоранку?