Мій чоловік все життя бив мене та знущався, а останні дні провів біля мене

– Йди, дитино, за нього… – зі сльозами на очах молила мати. Хоч мала жінка всього за тридцять, а виглядала старою бабою. Очі від сліз і горя позападали, ходила згорблена, змарніла. – Ще за тобою в мене шестеро – і їдни дівки. Що їм у придане дам? А Пецькові не тре приданого, каже, й так тебе возьме… Ну, який отвіт давати сватам? – із надією в очах смикала за рукав доччиної кофтини.

А Зінька, понуривши голову, тихо схлипувала. Так не хтілося йти заміж у п’ятнадцять літ! А ще й за Пецька! І що з того, що багатий, землі має, корів, свиней! В його бік і дивитися не хочеться – такий бридкий. Голубі банькаті очі, як у риби, червоний ніс, що вічно облазить від палючого сонця, а найголовніше – малий, їй мало не по груди…

– Ну, що казати? – ще раз перепитала мати, обірвавши Зіньчині невеселі думки.

– А що хочте! – дівчина махнула рукою і заголосила, як за покійником.

– Не плач, перший кусень найліпший… – примирливо кинула мати.

І поспішила на тісну кухню, де було темно й удень, бо світло ледве пробивалося через маленьке віконечко. Схопила зі столу пляшку і плеснула у чарчину, з якою обходила кожного дорогого гостя.

– Молода казала, що крепко довольна, а я як тішуся від такого зятя! – жінка захмеліла не стільки від горілки, як від радості.

Так Зіньку віддали за Пецька. Зрання і до смеркання трудилася на свекрушиних полях. До Сибіру цю родину не вивезли, тому що, коли прийшли совєти, його старший брат першим записався у колгосп, віддавши увесь батьківський реманент і худобу.

Зінька працювала у колгоспі дояркою. Рано-ранісінько, коли тільки світало, бігла за село на ферму. А потім назад додому, порати своє хазяйство, глядіти четверо малих дітей, які посипалися один за одним. Спину ніколи розігнути від важкої роботи. А Пецько хоч би коли поміг молодій жінці. Все бив, пив і гуляв. Не такий гарячий борщ поставила на стіл, не так нарізала хліб. Нічого не кажучи, міг неспо­дівано вцідити межи очі, а тоді встати і вайлувато поплентатися з хати. Сусіди переказували, що бачили то в однієї вдовиці, то в іншої. А згодом навіть тижнями не вертався додому – знаходив собі пару в сусідніх селах.

Зате ходив гоноровий, бо, бачте, хвалився на ціле село, що купив собі таку гарну жінку, на яку не один заглядався! Зінька, хоч і тяжко працювала, та все одно була видною молодицею. Тому і ревнував Пецько її до кожного. Не дай Боже якому чоловікові до неї бодай слово промовити – ставав звіром. Чоботом кидав у свої ж вікна, а вранці їх склив. Часто приходив із ферми, де працював підвожчиком, знавіснілий.

– Де ти, є?! – горланив на все подвір’я п’яним голосом і нишпорив колючими очиськами, зазираючи у кожен куток. Із дітьми ховалася то за хлівом, то за криницею, аби вгомонився і не катував. Бо як Зінька попадеться йому в руки, то вирватися з його пазурів не могла. «Діточки, рятуйтеся!» – кричала до заплаканої малечі й затуляла від побоїв обличчя. А Пецько міцним кулаком збивав із ніг, кров цівкою текла по споришу і ще більше озлоблювала звіра у його душі. Оскаженіло копав у груди, живіт, топтався важким чоботом по обличчю. Потім заспокоювався, розважливо йшов до криниці, набирав відро і відливав жінку холодною водою.

Здавалося, мала все життя терпіти ті жахливі катування. Але одного дня після Покрови не витримала. Не подивилася, що землю вкрив мороз, а шибки посріблило інеєм. Зібрала дітей, такі-сякі пожитки і пішла до лісу. Там вирити землянку допомогли родичі. Село дивувалося: ще таке не чули, щоб жінка покинула вінчаного чоловіка! Але згодом сусіди, родина зносили їй речі: хто вділив ковдру, хто подушку. Якось з дітками перезимувала в землянці. Люди підказали їй розібрати хату, поки Пецько був у лікарні. Так і зробила.

Чоловік, коли повернувся додому, ще приходив до неї битися, махав кулаками, але вже не був таким страшним – хвороба підкосила його сили. Спав у хліві зі свиньми, пив безпробудно, просив їжу по людях, хоч мав великий садок ще з батьківськими яблуками і грушками. Не раз його забирали з-під коліс підводи, бо валявся п’яним на дорозі – брудний, неголений, у мокрих штанях. Навіть рідні діти гидували, коли бачили такого батька.

Настав осінній ранок, коли вдарили заморозки, позривавши з дерев пожовтіле листя. Хоч ще тільки сіріло, а пора вставати і доїти корову. Та Зінька не могла вийти з хати. Штовхнула з усієї сили боком двері, шарпонула раз-другий – не піддаються. Погукала найменшого сина, що збирався до школи (старші вже вчилися в інститутах та технікумах).

Читайте також: Я покохала свого ученя зі школи, потім ми почали жити разом, та все не довго я була щасливою він мене покинув

Коли нарешті вийшли за поріг, то аж охнули з несподіванки. На сходах лежав, скоцюрбившись, Пецько. Вкрився смердючою куфайкою, на синє обличчя напнув засмальцьовану шапку.

– Петре, Петре, вставай. Чуєш? – стала його тормосити.

Він прийшов до тями, важко дихнув, обвів помутнілим поглядом Зіньку, сина і знову впав у забуття. Силою засунули його до хати, вклали у чисту постіль. Поїла, годувала з ложечки, переодягала його, як малу дитину.

– Чи ти, Зінько, не помниш, як тебе мордував? – дивувалася сусідка Ганя.

– Чого ж ні? Все помню, нічо не забула. А топір несу хрест, мушу його глядіти. То ж жива людина…

– Хоч «спасібо» тобі сказав? – не вгавала Ганя.

– А хіба я за «спасібо» його гляджу? – махнула байдуже рукою.

Петро ще пожив тиждень і згас на очах. Перед тим як піти на той світ ворухнувся, розплющив очі та скривився, побачивши жінку.

– Де болить? Скажи… – тихо шепотіла Зінька, обтираючи краплі поту з його чола. Він подивився на неї… знавіснілим поглядом, яким хотів, здавалося, вбити.

– Він безсило процідив по складах, відвернувся до стіни і за мить помер. Так і не сказавши «дякую» за поміч, і не попросивши пробачення за жахливі катування…