Ми з братом і досі вже багато років сплачуємо свої частки за рахунки в квартирі, в якій ми не живемо і на яку ми не маємо права претендувати. А тепер, ми повинні ще й допомагати батькам. Хіба це справедливо?

Я давно живу в іншому місті, з батьками спілкуюся по телефону. Днями мені зателефонувала мама і почала скаржитися, що у них з батьком зовсім немає грошей.

– Батько на пенсію вийшов, – каже мені мама по телефону, – сама ж знаєш, що на ті копійки, які платить держава – не прожити. Ми оплатили комунальні послуги, а свята святкувати ми вже практично не мали за що.

Мені, звичайно, шкода маму, але допомагати їй у мене немає ні можливості, ні бажання. Але мама почала говорити, що це мій дочірній борг. – Ми вас виростили. Невже совісті немає у двох дітей, яким ми все віддали?

На думку батьків, совісті немає у мене і мого брата Дмитра. Коли ми були ще дітьми, батьки вирішили приватизувати свою трикімнатну квартиру. А виключити дітей з приватизації було не можна, – це від тата я чула вже набагато пізніше, приблизно років з 11-ти він повторювався в родині щомісяця, – хоча ви повинні розуміти, що насправді квартира належить лише нам з матір’ю. Але порядки такі були і ось – ви теж, власники.

Брат навчався в університеті, і одного разу до нашого тата дійшло, що раз йому вже є 18 і він власник частки, то повинен оплачувати четверту частину комуналки. – Так буде справедливо, – говорив батько, – ми все документально оформимо, так. І розписку напишемо.

Читайте також На аліменти невістка і живе разом з дитиною. Каже – а нам вистачає, мовляв, навіщо мені ще й працювати

Мама тоді промовчала, а Дмитро почав зі своєї і до того мізерної стипендії щомісяця віддавати батькові під розписку чверть плати за комуналку. Не дивно, що відразу після закінчення навчання брат з’їхав з рідного дому. Але батько все одно вважав, що це не звільняє його від сплати рахунків.

– Я все порахую, будеш платити чверть від оплати за опалення та утримання з ремонтом, – сказав він брату.

Брат платив, але на батьків був сильно ображений. Відтоді родинні стосунки він підтримував тільки зі мною. І зрідка відповідав на телефонні дзвінки матері. Мама завжди захищала батька:

– Ну батько у нас такий, – говорила вона старшому синові, – принциповий. Ти повинен це розуміти. Зате ніхто нікому нічого не винен. І душа спокійна.

Брат одружився, взяв житло в кредит, тепер у нього своя двокімнатна квартира і двоє синів.

Ситуація повторилася, коли 18 років виповнилося мені. – Пиши розписку, що зобов’язуєшся віддавати гроші, – сказав мені батько на наступний день після мого дня народження, а я буду писати розписки, що отримав від тебе ці гроші.

Коли я запитала батька, на що мені жити, він відповів, щоб я влаштовувалась на підробіток, мовляв, я доросла і це мої проблеми. Правда, дозволив не платити мені за той час, що я жила в гуртожитку. А з настанням канікул батько ретельно вираховував третю частину (брат же не жив з нами) від показань лічильників за світло і воду, щоб пред’явити мені, власниці. А мама знову мовчала, не хотіла загострювати відносини з чоловіком.

Хоч мені і було важко, але я витримала: підробляла, брат допомагав, хоча і йому було не солодко. Додому після університету я теж не повернулася, заміж вийшла. Спочатку ми з чоловіком житло знімали, а я все продовжувала платити свою частку татові, переводила гроші йому на картку і отримувала від нього електронною поштою скановані розписки.

Потім мені пощастило: чоловікові в спадок дісталася, однокімнатна квартира. Зараз у мене дитина, ми теж взяли квартиру в кредит, одним словом, крутимося, як можемо.

І ось цей мамин дзвінок. – Ви повинні допомагати, ми обоє на пенсії, – каже мама, – ну і що, що ви платите свою частку за комуналку. Це ваш обов’язок. Але ми з батьком вас до 18 років поїли і годували, тепер ваша черга. Нам не під силу самим все оплатити і все купити.

Тоді я запропонувала мамі продати їхню велику трикімнатну квартиру і купити собі меншу, за яку їм і платити комунальні послуги треба буде менші. Але знову втрутився батько:

– А що ми купимо? Однокімнатну? – обурюється він. І половину грошей віддати вам, адже там же ваші частки? Ні. Ви з братом взагалі не повинні були ці частки отримати, нам з матір’ю повинна була дістатися вся квартира.

Я зателефонувала братові, щоб порадитися, що робити. Він навіть чути нічого не хоче.

– Я їх давно викреслив зі списку родичів, – відповів він. – Мені тепер байдуже.

Я не знаю, що робити. Ми з братом і досі вже багато років сплачуємо свої частки за рахунки в квартирі, в якій ми не живемо і на яку ми не маємо права претендувати. А тепер, ми повинні ще й допомагати батькам. Хіба це справедливо?