На старості літ чекала дитину під серцем, думала чоловік буде злий та його підтримка мене здивувала сказав, щоб я народжувала та біда нас не обійшла

Васька приїхав здавати документи в училище не сам – з ним була літня жінка, по-сільському закутана у хустину. У руках тримала і документи, і вузлик з гривнями на дорогу додому, і полотняну торбину, з якої на весь коридор пахли домашні пироги. Васька спершу переминався біля неї з ноги на ногу, а тоді пішов знайомитися з хлопцями та дівчатами, що стояли у черзі. Говорили про те, хто звідки приїхав, які пільги має. Раптом хтось у Васі запитав: «А чому ти з бабусею приїхав, де твоя мама?» Хлопець зніяковів, а потім із себе витиснув: «Вона… на роботі, не відпустили».

Новина про дитя в животі, Антоніну спантеличила не на жарт. Їй уже виповнилося 45 літ… Троє дочок давно повиростали, постворювали свої сім’ї, а у найстаршої, Олі, синочок ось-ось піде в перший клас. А тут таке. «Бабо, тобі внуків глядіти треба, а ти молодість згадала», – сама собі докоряла за слабкість, якій піддалася після власних іменин.
Картала себе, побивалася. Бо ж ніби знає, як берегтися – за двадцять літ після останніх пологів, слава Богу, ні разу гріхів не брала на душу. Але останні кілька місяців відчула, що в організмі йдуть зміни, зникли «жіночі» дні. Це й збило. Думала, то вже наступив клімакс… Аж тут виявилося – буде малюк.

– Петю, а, Петю, – Антоніна, повернувшись від лікаря, пізно увечері розпочала розмову з чоловіком. – Ти тільки не сердься…
– Ну, що вже сталося? Шибеник-Сергійко знову якого мого інструмента скрутив? Ото вже маємо спритного онучка.
– Та ні. Я в райцентр їздила, у лікаря була…
– Тиск? В лікарню треба? Казав же ж тобі, щоб перевірилася. Он – ні з того, ні з сього поправлятися почала. Таки заслабла?
– Та ні, Петю, то не тиск. Дитинка у нас буде.
Петро замовк. Розгубився. Як і Антоніна, він був зовсім не готовий до такої новини. Але швидко оговтався, пригорнув дружину, яка вже гірко ридала, до грудей і лагідно промовив:
– Певно, синочок буде – я усе життя мріяв про помічника. Раз послав Господь – будемо любити і глядіти.

– Аби тільки в селі не дражнили «вишкребком»… – бідкалася Тоня.
Вже у школі почав неньки соромитися
Дітям про делікатний стан матері повідомили на Святвечір, коли за пісною вечерею зібралася уся родина. А вже за місяць на світ з’явився Василько. Що вже батьки його маленьким на руках носили, люляли-бавили – не передати. Отак усе життя: що краще – Василькові, увесь вільний час – йому.
Коли хлопчик пішов у перший клас, то ще сам ніжно тулився до матері, віддаючи їй заслужену любов. А коли став підростати, почав неньки соромитися. Він бачив, як до однокласників на батьківські збори приходять молоді мами, а його вже мала посріблену сивиною косу, покручені від важкої сільської праці руки… Антоніна і в молодості не підмальовувала губи та не фарбувала волосся.

Читайте також: Я виросла в інтернаті мій батько мене віддав, а на старості був біля мене я не могла його покинути, а мої сестри були злими та ще й казали, що будинок, який залишив батько на нас усіх мені не дістанеться, мені так боляче від цього усього

Чоловік ніколи не робив зауважень з приводу її вигляду, навпаки, тішився, що має таку від природи гарну дружину. І справді, хоч роки йшли і залишали свій відбиток зморшками на обличчі жінки, її образ залишався надзвичайно ніжним. Бо вона аж світилася любов’ю: до своєї родини, чоловіка, а найбільше – до свого Василька.

– Мам, я не хочу на тракториста поступати, хочу на комп’ютерника, – від цих слів сина Антоніна випустила з рук ополоника, яким саме наливала хлопцеві в миску борщ.
– Тож ми ніби про це вже говорили. Ти ж сам казав, що будеш нам з батьком опорою на старості, підеш до нашого фермера трактористом працювати. Що змінилося?
– Ну, розумієш… Усі наші будуть пробувати в місто поступати, хто не йде в десятий клас. Я теж хочу з ними. Математика у мене йде добре – може, й поступлю. А там і в університет. Комп’ютерники он які гроші заробляють – буду вам з татом допомагати.

Дійсно, Василь поступив в училище. Мама завжди справляла йому в дорогу найкращі гостинці, бо сама не мала ні часу, ні здоров’я їхати на відвідини. Усі дивувалися – таких смачнющих пирогів, тушкованої капусти та привареного сала не привозив з дому ніхто. А Тонін хліб, спечений на заквасці… За ним дітвора ставала у чергу – ще ледь теплий з дороги буханець (мама завжди загортала хлібину, щоб не остигла) розлітався за дві хвилини. В обмін несли Васі цукерки чи ще які солодощі. А хлопець не любив маминого хліба, він йому видавався закислим, тож віддавав.
Ось добіг час і до випускного. Юнак дуже тішився, що закінчив навчання на відмінно. Гордилася сином і мама.

– Коли вже у вас, сину, буде те вручення – я б поїхала. Так тішуся, що ти у викладачів у пошані.
– Мам, ну, що ти там будеш робити? У тебе руки-ноги хворі, не потанцюєш… Може, краще хай Оля з чоловіком приїдуть, я їх уже запросив.
Антоніна не подала вигляду, що щось не так. Мовчки кивнула головою і пішла доїти корову. А в душі защеміло.
Випускний мав бути через два дні. Вася взяв гроші на новий костюм та туфлі – і поїхав.
Урочистість завершувалася. Щасливий Вася тримав у руках диплом, фотографувався із сестрою, друзями, викладачами. І коли уже всі збиралися йти у кафе, задзвонив Олин телефон. Вася бачив, що сестра стривожилася.

– Вибач, мені треба йти, терміново викликають на роботу. Тільки завтра раненько приїжджай додому, чуєш, першим рейсом. Мама дуже чекає.
Вася не знав, що у ті хвилини маму «швидка» везла до лікарні. Серцевий напад. Це вона взяла з Олі слово нічого йому не розповідати, аби «не псувати дитині свято». Поки він витанцьовував з товаришами, неньку рятували кілька реанімаційних бригад…

– Мамо, мамо, я привіз вам диплом! Де ви? – гукав Вася просто з порогу. Він не міг зрозуміти, куди усі поділися, чому його не зустрічають.
Він машинально набрав мамин номер. Тиша. Вперше за стільки років вона не відповіла на його дзвінок. Подзвонив татові – знову мовчок. Олі – не відповіла. Вася стривожено побіг до сусідів.
– Як ти поїхав, твоїй мамі дуже почало серце боліти. Усе казала, що шкодує, що не зважилася народжувати раніше, що підводить здоров’я і не може бути в радісну хвилину з тобою. А вчора її забрали в лікарню, – розповіли.

У райцентр не їхав – летів. Біля дверей палати стояв батько, сестри, їхні чоловіки. Він нікого нічого не питав – про серйозність ситуації говорили апарати, які пищали-пікали біля мами. Став навколішки, узяв неньку за руку:
– Простіть мене, мамо… Я вас дуже люблю, – і заридав.
Мама ворухнула рукою, привідкрила очі:
– Сину… Ну, як твій випускний?
– Без вас – погано…