Я дуже люблю шити, ну і мені гарно це виходить. Я завжди шила своїм дітям. А коли вийшла на пенсію, оженився мій син, в нього народилася донечка. І ось тут в мене з’явився час для творчості та ще й маленька модель.
Весь час я їй щось шию, особливо люблю перешивати молодшій онучці платтячка. То своєї ще доньки, до старшої онучки, то щось в секонді куплю і зроблю з нього «цукерочку». Якось я пошила нашій Оленці у дитсадок на випускний сукеночку, гарненьку, рожеву, з гіпюрними вставками, але невістка взяла і купила дитині нову! Мені трошки образливо було, але я тоді промовчала.
Зараз онучка навчається вже у другому класі, і нічого з тих речей, які я виготовила сама і в які вклала душу, дівчинка не носить. Так мені і говорить прямо в обличчя: «Бабусю, вони всі не модні!»
Це ж мабуть невістка її навчила, бо хіба може дитина в такому віці в моді розбиратися? А невістка Оксана просто чомусь не хоче одягати на Оленку пошиті мною речі. Так і лежать всі вони у шафі, нікому не потрібні, а іноді я їх бачу на Оленчиних ляльках.
Не хочуть мною пошитих речей, то нічого, але я не розумію: якщо їм не подобаються речі, які я шию то сказали б мені про це відверто, щоб я не витрачала зусиль, я ж так стараюсь для них. А то спочатку хвалять, говорять «Яка краса!», а потім закидають на дальні полички шафи…