– Ви, будьте добрі, збережіть інформацію. Перенесіть все на новий телефон. Не дай Боже, щоб втратилося. І не слухайте самі, та нікому не давайте! Збережіть, бо це для мене дуже важливо. Там моя остання розмова з чоловіком…
Жінка так благально просила телефонного оператора, що я невільно стала свідком цієї розмови.
– Все збережемо, не хвилюйтеся, – сказав молодий чоловік, але це жінку не заспокоїло.
– Може, я почекаю? – запитала вона, але оператор сказав, що телефон буде готовий не скоріше, ніж за три години, і порадив їй піти та вирішити ще якісь справи.
– Нема у цьому місті в мене справ, – сказала жінка у простір і стала розглядати вітрини.
Я ж швиденько поповнила рахунок і вже хотіла йти, як жінка ступила переді мною і відчинила двері.
– Ось двері, які я вам відчинила, ви запам’ятали їх? – запитала вже на вулиці.
–Та ні, – відповіла здивовано я і глянула на жінку, що ішла поруч мене у напрямку міського скверу.
– А я запам’ятала. Я тепер завжди запам’ятовую двері, де б не була. З того часу, з того чорного дня, – видихнула вона.
– Та що у вас сталося?
– Та вже нічого, наче сон, наче сон… – тихо відповіла жінка і стала розповідати.
– Мені шістдесят років. А п’ять років тому, я вийшла зі своєї квартири, в якій залишила все, і востаннє глянула на свої нові двері. І мені так їх стало шкода. Ковані, з квітами барвінку і маленьким віконечком, вони і зараз стоять мені перед очима. Наче закривають ту страшну картину, яку я побачила за ними…
Ми з чоловіком дуже любилися. В нас було справжнє кохання. Познайомилися в студентські роки. Обоє педагоги. Сина чудового виховали. Мій Петро беріг мене, в усьому помагав, добру пораду давав. Плекав, наче квіточку. Я його так і називала «мій садівник». Мій милий турботливий чоловік працював директором школи, а я вчителювала. Мав золоті руки, завжди щось майстрував. Це хобі його таке, бо ж за фахом – фізик, на електриці розумівся. То зайва копійчина завжди була. Щороку ми з ним їздили відпочивати, навіть в Болгарії були. У п’ятдесят я вийшла на пенсію за вислугою років, а Петро ще працював. І щодня, уявляєте, якою б не була погода, він мене «вигулював». Так і казав: «Мушу свою квітоньку пильнувати, щоб свіжим повітрям дихала, а то весь день в хаті сидить». І на курорт мене відправив до Трускавця, щоб водички лікувальної попила, здоров’я поправила.
– Я не могла там добути до кінця, – продовжувала жінка. – Так сумно було, що за три дні до закінчення путівки додому зібралася, вирішила чоловікові сюрприз зробити. Добралася пізно ввечері. У вікні світилося. Я тихо відімкнула двері. Це було якесь церковне свято, як нині пам’ятаю. Відчинила двері до кімнати, а там за накритим столом сидить мій чоловік, а в нього на колінах молода жінка, років тридцяти. Я тоді просто оторопіла. Слова не могла вимовити, поворухнутися. А за хвилю повернулася і пішла, востаннє глянувши на двері. В тапочках та з документами і невеликою валізою брудних речей з курорту.
Ноги моє тіло понесли в парк. Сіла на лавочку над річкою і, мов кам’яна, сиділа, аж доки не стемніло. Дивилася на воду, на поодинокі листки, що тихо спадали з дерев і кудись плили, і здавалося мені, що я сплю. Чекала, що прокинуся, навіть щипала себе за руку – не боліло. Я наче померла. Що дивно, думок про самогубство в мене не було. Телефон втопила. Коли настала ніч, я поїхала на таксі до своєї далекої родички в обласний центр. Розрахувалася з водієм і в мене у гаманці залишилося сто гривень. Так з розбитим серцем, тапочках і сто гривнями я розпочала нове життя. Біль та образа, змішані зі злістю, відкрили у мені друге дихання. Обузою для родички я бути не хотіла, тому почала пошуки роботи…
Тепер я – бізнес леді. У мене своя квартира, джип, кілька магазинів. Я такі книги прочитала, на таких семінарах, тренінгах побувала, які повністю перевернули моє життя і змінили мене докорінно.
– А чоловік? Він не намагався повернути вас? – запитала я.
– Ще й як. Ця жінка виявилася новою сусідкою. Прийшла знайомитися, взявши пляшку віскі. Випила добряче і полізла чоловікові на коліна. А я в той момент зайшла. Між ними нічого не було і не могло бути, він клявся-божився мені, але сам факт…
– А коли ви зустрілися з ним?
– А ми не зустрічалися. Він якось дістав номер мого телефону. На той час ми вже були розлучені. Ота, остання наша розмова, записана в телефоні, бо через тиждень він помер від інфаркту.
– Як може один випадок змінити все життя, – сказала я. – Ви не дали йому шансу виправити помилку. Розлюбили, зненавиділи…
– Чому? Я люблю його й досі, – сказала жінка тихо. – І дякую йому за те, що змусив мене стати сильною жінкою.
Для тіста : * борошно (1100 г) * львівські дріжджі пресовані (80 г) * цукор…
А ти стоїш, ти так стоїш далеко І дні несуть у вирій журавлі, Вже рік…
Після розлучення у мене був важкий період і постійне відчуття страху залишитись без чоловічої уваги.…
Країна-агресорка Російська Федерація намагається приєднати тимчасово окуповані території України. Наразі загарбники проводять активну підготовка до…
Звільнення Херсона стане кінцем диктаторського режиму президента Росії Володимира Путіна. Після програшу йому не вдасться…
Коли я вчилася в школі, моя вчителька з мови вважала, що я маю лінгвістичні здібності,…