Переступила поріг, хотіла пройти в кухню, де зазвичай у цей час була господиня, та помітила, що двері спальні відчинені, звідти долинають голоси.

Маринко, в мене груша так вродила, що ти б якось забігла до мене по груші. Вже й не знаю, куди дівати. А ти ж любиш грушки, – щебетала Марія, запитливо заглядаючи в очі подрузі.

– Груші? Люблю, – сказала жінка. І чомусь додала: – Іван, коли залицявся, цілими відрами їх приносив… Та й тепер носить.

– І тепер? – здивувалася сусідка.

– Ага. Он бачиш? – показала на миску, в якій – чимало грушок. – Певно, дорогою з роботи десь грушку уздрів.

– Може, й уздрів, – мовила Марія, а потім поцікавилася: – То коли зайдеш?

– Завтра, в обід.

– Тоді я тобі їх вранці назбираю. Біля літньої кухні поставлю. Добре? – знову допитливо заглянула у вічі, ніби хотіла проникнути в саму душу.

Читайте також:

– Добре. Дякую тобі, – відмахнулася від того погляду Марина. – Вибач, що на чай не запрошую. Мені потрібно сьогодні на роботу статтю дописати.

– Бачу, нелегкий журналістський хліб.

– Нелегкий, – зітхнула господиня, – але ж яка робота легка. Всюди потрібно докладати зусиль.

– Тоді я побігла, – Марія попрямувала до дверей.

– Зачекай, я Наталочці гостинця передам, – мовила, дістаючи з цукерниці пригорщу «Бабусиних казок». – Це ж її улюблені? Візьми.

– Так. Наталочка їх найбільше любить, – подякувала гостя і зникла за дверима.

А Марина так як і казала сусідці має ще дуже багато роботи, от і  сіла за комп’ютер. Ще цілий вечір мудрувала над статтею. У перерві годувала чоловіка борщем та млинцями, які приготувала ще вранці.

Наступного дня на роботі заклопоталася. Коректорка Надія захворіла, тож довелося і за неї сторінки вичитувати. Працювала без обіду. Така була змучена, що про все на світі забула. Вже аж коли поверталася додому, пригадала, що обіцяла в обід забрати в Галини грушки. «Нічого, забіжу зараз», – вирішила.

Відро з грушками, як і домовлялися, стояло біля літньої кухні. Жінка пересипала фрукти в пакет. Уже прямувала до хвіртки, коли побачила, що вхідні двері в будинку відчинені. «Зайду на хвилину. Подякую, а то так буде не гарно, що я просто взяла і пішла», – подумала. Переступила поріг, хотіла пройти в кухню, де зазвичай у цей час була господиня, та помітила, що двері спальні відчинені, звідти долинають голоси.

Марина попрямувала туди, та на порозі завмерла від побаченого. Пакет випав із рук, і на підлогу викотилися зеленоокі груші. Ті самі, якими її щодня частував коханий.

– Що? Що ти тут робиш? – запитала чи то свого чоловіка, який ніжно обіймав Марію, чи подругу, яка горнулася до Івана всім тілом.

– Маринко, ти тільки не подумай нічого такого. Я по грушки забіг. Тільки по грушки. І тільки…

Тоді  жінці все життя промайнуло перед очима. Їй було настільки боляче і сумно, що таке враження, що все зупинилось і перестало існувати для неї. Марина ніколи б навіть подумати не могла, що її коханий чоловік, який кожного дня приносив груші для неї, зрадив її. Та ще й з ким. З її подругою. Ніяк не вкладалось в голові.

– І тільки, – повторила дружина, і вийшла зі спальні. Мимохіть наступила на одну з грушок, розчавивши її навпіл, як і своє подружнє життя.