Після офіційного завершення робочого дня відправлялася мити підлогу і тарілки, ночувала на диванчику в нашій редакції

В 2009 році трапилася велика фінансова попа. Народ почав стрімко убожіти, купівельна спроможність знизилася, і маленький сімейний бізнес, який ситно годував, довелося закривати. Розраховуючи і сподіваючись вийти хоча б в нуль, а не в мінус …

В результаті до осені єдиним доходом став мій не надто великий офіційний заробіток в редакції, витрати довелося стиснути до мінімуму, жити стало нудно і сумно, а я … Ну, як і будь-яка жінка, поставила собі за мету сімейство витягувати з ями, тому як діти, тому як мама …

Підозрюю, зі схожою ситуацією хоча б раз у житті стикалася кожна жінка. І кожна жінка починала діяти за відпрацьованим мільйонами товаришок до неї сценарієм: знайти підробіток, урізати власне фінансування навіть в життєво важливих питаннях до мінімуму, кожну копійку і кожне зернятко нести в дзьобі додому, улюбленим дітям.

Ось і я стала справжньою бабою. Їхала з дому в понеділок рано вранці, поверталася – в п’ятницю ввечері, тому як жили за містом і проїзд туди – назад дозволити собі не могла. Найчастіше в понеділок вранці в гаманці лежало сто гривень.

Після офіційного завершення робочого дня відправлялася мити підлогу і тарілки, ночувала на диванчику в нашій редакції, вдаючи появу на роботі раніше всіх … Харчування – триразове, пиріжок у вівторок, середу і четвер. Більшого собі дозволити не могла.

Згадувати смішно і сумно водночас: дивлячись на усміхнену фізіономію, намакіяжену старанно, на шмотки, що залишилися з «ситих» часів, мало хто міг побачити за спиною страшний привид злиднів.

Вистачило запалу до середини зими. На початку січня – здулася. Сили втрачала, та й бажання взагалі що-небудь робити. У дзеркалі спостерігала стрімке перетворення в справжню нечупару і якщо спочатку це засмучувало, то … з кожним днем ​​ставало все глибше і глибше на себе наплювати. Основна мета – нагодувати дітей і хоч якось їх одягати, а сама … Ну, сама ніби як вже віджила своє. Як-не-як тридцять років, та всі так живуть …

Читайте також Мораль цієї історії: Якщо ви знайшли на вулиці телефон – або забирайте собі

І ось тут я зрозуміла: на мене дивляться, як на порожнє місце. Усі. Колеги, які типу не тільки колеги, але і підлеглі, потихеньку, а то і в відкриту саботують роботу. Замовники і рекламодавці починають потихеньку грубіянити. Вдома робота моя сприймається як саме собою зрозуміле. Нездужання обурюють, рідкісні спроби хоча б привести себе в порядок у своєї матері викликають посмішку – мовляв, куди вже тобі брикатися. Апофеозом всьому стала її пропозиція повечеряти макаронами, що залишилися в дитячих тарілках. Вона їх для собачки сусідської залишила, але якщо вже я приїхала додому, більше все одно нічого немає, а готувати – пізно …

Знаєте, у мене була істерика. Перебила дорогоцінний мамин кришталь, який вона тягала за собою все життя. Кричала, що я людина, і вимагала, щоб до мене ставилися як до людини. Мама потім виправдовувалася, мовляв, помутніння якесь знайшло. Я тільки потім помітила – такі «помутніння» постійно трапляються у тих, чиї близькі самі ставлять на собі хрест.

Як тільки ми починаємо добровільно відмовлятися від будь-яких ресурсів в чужу користь, навколишні мимоволі намагаються позбавити і залишків. Несвідомо, не зі зла. Просто на рівні підсвідомості, адже людина, по суті, тварина, і закон джунглів суворий: виживає найсильніший, а не той, хто поставив на собі хрест. Слабкого добивають, навіть якщо він – найближча і найрідніша людина.

Тому будьте егоїстами. Любіть себе і дбайте про себе. Інакше – біда. Вам, в першу чергу. Ваших жертв ніхто не оцінить, навпаки, візьмуть як належне, і потім будуть дивуватися – як, невже тобі щось ще треба?