Після того, як мої батьки покинули цей прекрасний світ, я дізналася, що у мене є сестра та все ж я не могла її прийняти і полюбити і зараз я про це жалію дуже

Я ніколи не бачила батькової другої родини. Відколи він покинув маму, закохавшись в іншу жінку, й зрідка приїжджав у наше місто, аби провідати мене, це запитання завжди залишалося для мене табу. Тоді я була ще доволі малою, не мала й п’яти років, але якийсь внутрішній голос підказував мені, що не варто запитувати про речі, які я не зможу зрозуміти і, тим паче, пробачити.

Я відчувала, знала, як важко матері змиритися з його зрадою. Хоча вона ніколи не говорила про батька погано, я бачила, як часто після його приїзду вона зачиняється у своїй кімнаті, даючи волю сльозам. Мама намагалася оберігати мене від розчарування та образи на батька, але саме в такі миті я почувалася її спільницею й дедалі більше віддалялася від нього.

Тож лише одного разу батько спробував познайомити мене з моєю сестрою. Їй було тоді близько чотирьох років. Я усміхалася й усіляко намагалася здаватися люб’язною, та коли тато залишив нас на кілька хвилин, щоб придбати солодку вату, я з усієї сили штовхнула Олесю й побігла геть, не озираючись, чуючи за своєю спиною її розпачливий плач. Відтоді я ненавиділа солодку вату (вона повсякчас здавалася мені гіркою) й нічого не хотіла чути про свою сестру. Мені справді не було ніякого діла до неї, особливо зважаючи на те, що батько з’являвся дедалі рідше, а згодом узагалі не нагадував про себе.

Я побачила Олесю через багато років – на похороні нашого батька та її матері. Нещасний випадок в один день забрав у сестри родину, вона стояла віддалік відчужена й мовчазна, за весь час не зронила жодної сльози. Я теж не плакала: відколи не бачилася з батьком, він став для мене зовсім чужим. А можливо, я просто не змогла йому пробачити, на відміну від матері. Пам’ятаю, вже коли я сідала в автобус разом із родичами, Олеся наздогнала мене й попрохала:

– Ми можемо поговорити?

Я окинула її зневажливим поглядом:

– Нам немає про що говорити… Бувай…

Автобус рушив з місця, і я мимохіть кинула погляд у вікно: сестра стояла в сірому пальті, зовсім сама, і сніг ховав від мене її постать. Мені було холодно й порожньо, на якусь мить захотілося зупинити автобус і підбігти до Олесі, але я поборола свої почуття. «Вона мені ніхто, ніхто», – намагалася переконати себе, втуплюючи погляд у безлюдні зимові краєвиди, що пропливали за вікном…

Минув рік. Я була студенткою одного з найпрестижніших університетів країни, навчалася на юридичному факультеті й жила в іншому місті. Одного дня, повертаючись із занять, почула якийсь гамір і крик.

– Злодюжка! Ловіть злодюжку! – кричали навздогін дівчині, яка тримала в руках невеликий пакет і невдовзі зникла за рогом вулиці. Одного погляду було достатньо, щоб упізнати в ній Олесю.

– Буває ж таке… Ще дитина, а вже стала на таку слизьку стежину… – кинула мимохіть моя однокурсниця, з якою ми поверталися додому.

А я відчула, як у моїх грудях наче став колючий клубок. Після тієї події вночі я довго не могла заснути – думала про те, що спонукало сестру до такого вчинку. «Мабуть, справи зовсім кепські…» – дійшла висновку й постановила будь-що дізнатися, хто опікується Олесею й чому вона наважилася на злочин.

Читайте також: Кашель та нежить тепер вам не біда, ці інгрідієнти допоможуть вам

– Олеся зараз перебуває в інтернаті, – повідомила літня сусідка, коли я подзвонила у двері її помешкання. – Оскільки близьких родичів у дівчинки не було, до свого повноліття вона залишатиметься там…

Інтернат був у місті, де я навчалася, тож за кілька днів я навідалася туди, щоб побачити сестру. Уже тоді весь мій жаль, уся образа кудись зникли, я хотіла будь-що допомогти Олесі, яка опинилася в скрутній ситуації. Та мене чекало чергове розчарування: дівчина зникла, як часто буває з проблемними підлітками, які не хочуть миритися із законами та правилами інтернату. Зрештою, я знала про всі темні сторони цього закладу: постійний голод, знущання, боротьба, адже виживає лише той, хто сильніший, – і ніяких сентиментів. Здавалося, тієї миті я усвідомила, як сильно завинила перед сестрою… «Якщо я не знайду Олесю, ніколи не зможу собі цього пробачити…»

Однак доля дозволила мені побачити сестру, лише коли сплинуло чимало часу після цього випадку й моїх марних пошуків Олесі. Я працювала тоді суддею одного з обласних судів міста й мусила виносити вирок у справі пограбування. Йшлося про аферистку та грабіжницю, на яку правосуддя полювало вже не один рік і якій дивним чином вдавалося уникати покарання: серед злодіїв ця доволі молода особа посідала ранг марвіхера – злодійки екстракласу, яка з віртуозністю фокусника позбавляла заможних людей їхніх портмоне. Побачивши прізвище обвинуваченої, а відтак зіштовхнувшись із нею поглядом, дарма що минуло стільки років, я остаточно переконалася, що виноситиму вердикт своїй сестрі. Це стало для мене справжнім шоком, я ледве стримувалася, щоб не заплакати.

– Чому ти так занапастила своє життя? – запитала я Олесю, коли ми залишилися з нею наодинці. – Ти ж могла мати геть усе…

– Я й маю все, на відміну від тебе, сестричко, яка живе за правилами й законами суспільства… – криво посміхнулася жінка й демонстративно рушила в камеру. Здається, вона анітрохи не шкодувала про свої вчинки й навіть пишалася цим.

А я подумала про те, що, якби багато років тому не відштовхнула сестру й поговорила з нею, коли вона мене про це просила, все могло би скластися по-іншому. Втім, бачить Господь, я ніколи не бажала їй зла, ніколи не уявляла, що все складеться саме так. Згадала батька і його спроби помирити нас. Тепер я зовсім інакше ставилася до його вчинку й розуміла, що не все в житті поділяється на біле й чорне. Як суддя я винесу справедливий вердикт, на який заслуговує Олеся, але як сестра зроблю все для того, щоб вона повернулася до нормального життя…