“Пораненим містом блукає дитинство. В пошарпаній сумці забуті казки…”

Пораненим містом блукає дитинство.
В пошарпаній сумці забуті казки.
В кривавих потьоках сумне материнство,
Заплакане небо, завмерлі зірки.

Дитинство ж уміє ходити крізь стіни
Та й стін вже, подекуди, просто нема…
Ведмедиків очі в суцільній руїні
І тиша в кутках захолола й німа.

Та тиша бездушна мовчанням лякає,
В ній серцебиття, ніби дзвони, гуде.
Та тиша з віконниць пустих виглядає
І з нервів обвуглених смуток пряде.

Читайте також: Нідерланди відновили роботу посольства у Києві

Дитинство схилилось над ліжком дитячим,
На ковдрі пилючній обпечений сон
Самотній, як спогад, блідий і незрячий,
Заплутаний в гіллі обпалених крон.

А там, десь за містом, регоче, гуркоче
Розпатлана баба – проклята війна.
Жагою до крові засліплені очі,
Туманами небо закрила вона.

І небо завмерло, а сонце не сходить,
Десь плаче і хлипає в тиші нічній.
Лиш сонне дитинство, як марево, бродить,
Збирає уламки розстріляних мрій…

Побиті коліна, розірване серце
І та безпорадність породжує злість.
Чи буде їм кара за горе усе це?
За душі невинні чи хто відповість?

Ті душі навіки тепер поміж нами,
У наших серцях поселились вони.
Сивіють на скронях і плачуть дощами,
Слізьми розіп’ятої тої весни…

Дитинство – це янгол з обличчям, як в мами,
В тісних укриттях, в підземеллях з дітьми.
Боронить від зла, зарубцьовує рани,
Вкриває своїми м’якими крильми.

Автор: Альона Перепелиця