Поживши з дочкою і внуком тиждень, батьки самі запропонували вихід: вони сказали, що орендують Світлані з дитиною окреме житло, так всім буде простіше

– Купила собі раз за 5 років пальто нове і сумку! – розповідає 32-річна Світлана. – Давно, ще в кінці зими. Мати побачила, і давай бурчати – мовляв, навіщо гроші витрачаєш, тобі що, ходити немає в чому? А справа в тому, що дійсно було вже ні в чому. Я не звикла купувати собі якісь речі, ношу їх завжди роками, на собі вічно економлю, особливо останнім часом! Загалом, слово за слово, посперечалися ми з мамою. І вона мені заявила, що більше за квартиру нашу з Михайлом, моїм сином, платити вона не буде! Досить, каже, набридло вже тебе тягнути! Перший час допомогли, далі – сама.

Три роки тому Світлана з сином Михайлом повернулася до батьків після розлучення. Хлопчику було всього два з половиною роки. Батьки жили у двокімнатній квартирі досить вільно, кожен у своїй кімнаті, і зустріли дочку, яка впала їм як сніг на голову з дитиною, явно без захвату. Але вибору у Світлани не було, вона вмовляла батьків, щоб вони залишили їх і допомогли.

– У батьків у кожного свій режим! – сумно говорить Світлана. – Мама лягає рано, спить чуйно, тато сильно хропе, їй постійно заважає. До того ж тато часто пізньої ночі, телевізор дивиться допізна. Тому вони давно розселилися кожен по різних кімнатах. А тут ми! Михайлик у мене досить рухливий хлопчик, бігає, стрибає, кричить, спокійно сидіти він ніколи не буде. Зараз ще краще, а тоді, в два роки, він взагалі був невгамовним.

Читайте також: Було в ньому тільки одне “але”. Він був одружений, і в його родині росли діти.

Поживши з дочкою і внуком тиждень, батьки самі запропонували вихід: вони сказали, що орендують Світлані з дитиною окреме житло, так всім буде простіше.

Звичайно, що Світлана погодилася із захопленням і вдячністю – всім заважати і цілими днями безперервно шукати п’ятий кут в батьківській квартирі їй і самій було зовсім невесело.

Батьки знайшли їм з сином крихітну студію, і ось уже три роки платять орендарю всю суму за квартиру. Добре хоч, що можливість у них така була і є. Батько Світлани ще працює, плюс обоє батьків отримують непогану пенсію.

Синові ж її скоро виповниться шість років, він ходить в дитячий садочок, але ходить дуже погано: постійно недужає. Два дня в садочку, два тижні вдома сидить. Так буває у багатьох, і на другий-третій рік відвідування садка зазвичай хвороб стає менше. Але не в їх випадку. Михайлик, на жаль, так і продовжує щось постійно підхоплювати. Варто комусь десь чхнути, як у них вже температура.

Тому працювати на повноцінній роботі Світлана і досі не може, на жаль. Але і сидіти вдома – теж. Батьки і так платять за квартиру, з рештою треба якось справлятися самій.

Аліменти на Михайлика Світлана отримує маленькі і нерегулярно, вже накопичився пристойний борг.

А десь пару років тому Світлана знайшла надомну роботу з виїздами в офіс один-два рази на тиждень. Гроші платять невеликі, звичайно, але для неї це вихід. Вона і лікарняні тепер не бере. Проте, доводиться утримувати няню на підхваті – жінку, яка живе недалеко від них, згодна залишатися з дитиною, яка занедужала і в будь-який момент може підскочити до Світлани, щоб відпустити її на роботу на три-чотири години.

– Загалом, знайшла якийсь крихкий баланс! – зітхає Світлана. – Зарплати вистачає, щоб сяк-так купити продукти і оплатити необхідні витрати. Тут не до жиру, будь-яка дрібниця вибиває з колії. Одягу собі сто років не купувала, тільки дитині. У лютому купила плащ і сумку, збирала так довго ту копійку, підробіток взяла ще. І мати відразу помітила обновки. Ну, каже, раз багата стала, плати за квартиру сама! Не вічно ж, мовляв, ми з батьком будемо це робити, допомогли, і вистачить! А як ти думала? За три роки вже можна було на ноги встати давно!
Те, що ні на які ноги дочка повністю ще не встала і ледве зводить кінці, мати прекрасно знає, і Світлана зараз просто навіть не знає, що їй робити: виділити зі свого мізерного бюджету гроші на оренду житла для неї неможливо.

Виїхати далеко вона теж не може: у неї садочок тут і няня, та й на роботу треба час від часу приїжджати. Якщо добиратися до офісу потрібно буде довго на один кінець, це теж нереально: адже це час доведеться оплачувати няні.

– Ну як так можна? – ледь не плаче молода жінка. – Втомилася мама допомагати! А мені як бути? Дитина, каже, велика вже у тебе! Який він великий? Що змінилося щось за три роки? Вдома його самого не залишиш. Але мати невблаганна! За наступний місяць заплачу, каже, ще, і все. Далі сама, як хочеш!