Тату, мені потрібно доробити до шкільної виставки гнома.

Попроси тата вдома допомогти тобі доробити, – з цими словами вчителька розпрощалася з моїм сином до наступного тижня. Пішла відпочивати від уроків творчості з дітьми. А я пішла дивуватися: Тата? Попросити допомогти тата? Так вона, напевно, обмовилася?

Дитині треба зшити ковпак для саморобного гнома. З щільної червоної тканини з’єднати два трикутника і пришити зверху пухнастий помпон. Звичайно, нічого складного. Будь-яка мама впорається із завданням хвилин за десять. Але тато? Наш тато точно не знає, де зберігаються вдома голки і нитки. Більш того, він упевнений – їх в нашому будинку не існує.

Читайте також За інформацією української розвідки, імовірно, Росія планує закінчити свої дії в Україні, до вересня 2022 року.

– Тату, мені потрібно доробити до шкільної виставки гнома. Допоможеш зшити ковпак? – син стояв перед татом, який сидів на дивані і налаштувався на довгоочікувані вихідні.

– Я? – розгубився чоловік. І повторив ще раз, все тим самим невпевненим голосом:

– Я?

І, не вірячи, що це може бути правдою, уточнив, злегка нахилившись до сина:

– Я?

Син кивав. Його якраз нічого не бентежило. Першокласники настільки довірливі, що слово вчителя для них – закон. І раз Ірина Юріївна сказала «попроси тата», значить, треба попросити тата.

– Так сказала Ірина Юріївна. Ти що, не хочеш мені допомогти?

– А Ірина Юріївна не сказала, що ти з татом повинен вишити пташку на шовковій хусточці? А може, ми з тобою прямо завтра будемо запікати гусака, якщо, звичайно, Ірина Юріївна погодиться його їсти…

Чоловік не приховував обурення. У нього футбол. Пиво в холодильнику. Горішки в мисочці. Відразу дві зручні подушки – одна під попою, друга – для голови. А тут – така підстава від Ірини Юріївни. Чоловік ні разу не бачив вчительку сина, але був впевнений, що вона стерво і чоловіконенависниця.

– Ні, гусака не треба, – заспокоїв син. – А ось кашу двох видів тобі треба навчити мене варити. Я б хотів гречану і манну, тому що вівсянку не люблю.

– Ти не жартуєш? – чоловік шукав очима мене, але я стояла за стінкою і ледве стримувала сміх. – Наша мама щоранку готує тобі і кашку, і млинці, і запіканку. Нічого не станеться, якщо ти постоїш поруч і подивишся, як вона це робить.

– Так не можна, – сказав син. – Ірина Юріївна задала нам шити ковпак і вчитися готувати з татом. І тільки тоді, коли мама піде відпочивати. Але знаєш, наша ніколи ж не йде. Треба її вмовити. Інакше ти не встигнеш навчити мене всьому до понеділка. Тому що там ще треба пришити петельку до рушника. Ти до речі, вмієш?

Я знала, що Ірина Юріївна живе в будинку на сусідній вулиці. Ясно, що вона ніяк не могла бачити мене, коли я вийшла на балкон і кричала в сутінки міста їй «Спасибі!». Але в понеділок я стояла на порозі школи в черзі з мам – обійняти Ірину Юріївну – і зауважила: кожна виглядала такою відпочилою.