Тоді моїй дівчинці не було навіть трьох місяців. Я жодного разу не бачила її, але чомусь і не вважала за потрібне їхати до неї в лікарню.

Тоді моїй дівчинці не було навіть трьох місяців. Я жодного разу не бачила її, але чомусь і не вважала за потрібне їхати до неї в лікарню.

Я підписала всі потрібні документи для усиновлення. Залишилось 5 днів до суду, і ці дні я витратила на те, щоб підготувати своє житло до приїзду дитини, вирішити всі проблеми по роботі. Навіть поїхала на зустріч де показували фото малятка і від всіх знайомих приймала подарунки та привітання. А весь цей час моя дочка на самоті лежала у лікарні.

Зараз я вже зрозуміла свою помилку, але і розумію чому не приїжджала. Лікарня знаходиться далеко від моєї роботи. Це після повного робочого дня потрібно було б витратити декілька годин щоб приїхати, а потім ще стільки ж їхати додому. Тим паче я ще взагалі не знала цю дитину, це на той момент була чужа дівчинка. Крихітці було майже три місяці, і я думала, що у такому віці вона нічого не запам’ятає. Яка різниця, познайомимось ми зараз чи через 5 днів. Хоч всі документи були вже оформлені і на паперах я була мамою, до цієї ролі я звикала десь місяць.

 

Читайте також  Як полюбити обов’язки по дому

 

А ось вже коли ми з чоловіком вирішили взяти до себе ще одну дитину, все було по-іншому. Ми приїхали до лікарні разом, щоб побачити малюка. Йому тоді навіть двох тижнів не було. А ми довго не могли налаштувати себе , щоб взяти малого на руки. Бо нам здавалось, що він нас запам’ятає, а якщо нічого не вийде буде дуже сумувати. Але вже того вечора ми вирішили, що це наша дитина. Наступного дня я примчалась у лікарню і підписала всі потрібні документи. А кожного разу коли брала на руки синочка, пояснювала йому, що незабаром ми його заберемо, що у нього тепер є родина, і що він тепер ніколи не залишиться один.

Десь коло тижня я їздила до сина у лікарню. Дорога відіймала у мене десь 2 години туди і 2 години назад. А з дитиною я була хвилин 20 якщо пощастить. Кожного разу я нагадувала йому, що ми скоро заберемо його у родину.

А потім лікар нам сказала, що після наших зустрічей дитина стає дуже капризною, і як тільки я йду з лікарні, він починає дуже сильно плакати, хочу раніше був спокійною дитиною. Тоді я зрозуміла, що за кілька днів, ще така мала дитина змогла усвідомити, що вона тепер не одна, що має родину. Тоді він повірив, що тепер його ніхто не залишить.. І виявився правим.