Тому ні невістки, ні онучки, жінка вже давним давно не бачила. Нікому нема діла до старої баби.

Того дня Галина прокинулась, як завжди, з самого ранечку. Умилася, одягнулася в трохи кращу сукенку, одягла на неї чистий фартушок, сіла біля вікна, і просто дивилась у даль.
В той день Галині виповнилося 92 роки. Хоча точно не відомо, що саме в той день. Її мама розказувала, що вона появилась, коли пшеницю в полі молотили, але записали, так як є.

Галина прожила довге життя, але вона завжди згадувала своє дитинство. Мама казала, що коли вона появилась , а була вона в сім’ї сьомою дитиною, то не дуже були їй раді.  Діти дивилися озлоблено на неї, та що казати, навіть мама не дуже була рада її появі на світ. – Ще один голодний рот, – чулося в їхніх розмовах.

Читайте такожВсі в селі будуть з нас сміятися. Ти ж в мене розумний, та красою не обділений. Люба за тебе вийде, а ти її – вдову захотів

Мама з татом весь час працювали на ланці. Діти, як зазвичай в таких сім’ях, старші доглядали менших, а менші ще менших. Так і жили. Любові особливої від батьків не отримували, яка там любов. Батьки не мали на такі “дурниці” часу.

Найбільше маленьку Галинку любила бабуся. Все потайки від інших, пригостила її то цукеркою, то печивом. Любила вона її, може й тому, що та сильно була схожа на неї, та й батьки навіть назвали Галинку на бабусину часть, а вона цим гордилася. Підійде до неї онучка, а вона її своєю пошарпаною життям рукою погладить, приголубить…

Коли Галинці не було й п’ять років, пішов з життя батько. Тоді не було чим лікувати. Як би ж то в теперішній час, то жив би і жив. Згодом за татом пішла у засвіти і мама. Попрощатися з жінкою прийшло все село. Всі підтримували діток, та бажали бабі Гані здоров’я та сил, щоб підняти діток на ноги, лише вона у них залишилася.

Залишилася…, але не надовго. Коли Галинці було десять, відійшла у засвіти і бабуся. Найбільше плакала Галинка.
– Бабусю, чому так швидко? Як ми тепер без вас?
Сльози котилися по замурзаному обличчі дівчинки… Галина й сьогодні витирає хустиною сльози, які котяться безперестанку. А в кишені фартуха мовчки лежить телефон, який жінці подарував єдиний син. Він у неї єдиний залишився. Її Михайлик, хоча ні, не Михалик, а Михайло Романович. Він тепер впливова
людина – депутат.
Останній раз він провідував маму, два роки тому, на Різдво. Так, він передає подарунки, продукти, ліки, але жінці хотілось іншого – уваги.

Михайло розлучився з першою дружиною, і взяв собі за жінку, майже ровесницю дочки. Тому ні невістки, ні онучки, жінка вже давним давно не бачила. Нікому нема діла до старої баби.
Телефон мовчав.

– Куди там йому. Він ж зайнятий. Часто бачила по телевізору, як він займається доброчинністю. В дім маляти і пристарілий дім переводить кошти. Все таки доброго сина я виховала. Он, про підвищення пенсій заговорили. Щось таки роблять для хорошого життя.
Її роздуми перервав телефонний дзвінок.

– Ало! Михайлику?
– Доброго дня, Галина Петрівна! Ваш син передає вам вітання. Це я, його помічниця. Сам він не має змоги зараз зателефонувати.
Казав, щоб ви були дома, бо мають привести вам подарунок.
– Дякую, але не треба, – та в телефоні вже були короткі гудки.
Для чого мені ці подарунки, мені б краще, онучку побачити, поцілувати, і сина обійняти, перед відходом у той світ…