У суспільстві прийнято вважати, що діти зобов’язані любити свою матір, тому що мати завжди піклується про дитину.  Але любити і поважати матір дитина не зобов’язана.

У суспільстві прийнято вважати, що діти зобов’язані любити свою матір, тому що мати завжди піклується про дитину.  Але любити і поважати матір дитина не зобов’язана.

Читайте також  Леся пройшла обстеження навколоплідних вод і у дитини виявили вади розвитку. Точніше одна вада, але дуже серйозна.

Батька у немає, мати рідна нормальна, ніби все нормально, але є один маленьке але: ніжності й любові від своєї матері я не знала. В динстві мати часто мене карала, вона наче отримувала від цього задоволення. Завдавати мені, своїй дитині, фізичного і морального болю – таким, здається, було її покликання всі роки, поки я росла.

Часто я чула від мами, що вона дуже жалкує про мене мене, або таке: «Краще б ти дурепою стала». Я терпіла постійні образи, ясна річ, були серйозні косяки з мого боку, особливо в підлітковий період, але в період більш раннього дитинства років у вісім діти так не косячать явно.

Пам’ятаю, років у 14 пішла я працювати, тому що «Хто не працює, той не їсть» в буквальному сенсі. Правда, чомусь цей принцип не працює у зворотньому напрямку: мати вже років 6 не працює, мужчини в неї немає, інших дітей і спонсорів теж.

Років у 14 я мріяла про школу-інтернат. До екзаменів я готувалася на вулиці, тому що в будинок мене мати пускала тільки ночувати – з ранку підйом і геть з дому, ввечері на ліжко-місце, благо, літо, тепло було.

Природно, що в дорослому житті ми живемо окремо, спілкування чисто формальне – з якихось справ, матеріальна допомога з мого боку. У мене точно не виникне ідея подзвонити матері ввечері, дізнатися як у неї справи, розповісти, як пройшов мій день… Це, до речі, взаємно.

І чесно кажучи, мені глибоко все одно, як там справи, її здоров’я. Вона свій обов’язок виконала, до 18 років я дожила і спасибі, все інше – ніби здобуття вищої освіти: «Доню, сама». Тепер я свої формальності виконаю.

При цьому моє емоційне ставлення до матері таке: вона для мене не більше, ніж натовп незнайомців на вулиці. Я набагато більше в емоційному плані хвилююся за свою собаку, ніж за неї. Звичайно, були і позитивні моменти в дитинстві, це факт, їх не могло не бути,
але… я їх не пам’ятаю. Їх було на багато менше на тлі всієї картини.