Все життя живу з думкою що донька мені не рідна, та й не люблю я її.

Коли мені виповнилось 18  чекала на дитину.

Батьки, дізнавшись про це, розшукали мого «нареченого» і з його батьками змусили нас одружитися.

Ні йому, ні мені не хотілося обтяжувати себе сімейними відносинами, але хіба пішли б ми проти волі наших батьків тоді?

З чоловіком стосунки були натягнутими, ми обидва були не раді шлюбу, та й доньці, чого вже гріха таїти. Батькам з обох сторін було наплювати на внучку, аби перед сусідами, знайомими і ріднею не зганьбитися.

При всьому цьому, я нapoдила доньку з серйозним діагнозом і ще більше впала в депресію. Ми жили як всі – працювали, на вихідні їздили на дачу, виховували дочку.

Свекрa вже не стало, квартира залишилася нам, дочка росла. Життя тривало, ми звикли один до одного, але любові між нами як не було, так і не з’явилося.

Одного разу чоловік мене запитав: «Це не моя дочка?» З цього дня я вже не могла відігнати від себе ці думки, які були і в моїй голові. Справа в тому, що вона зовсім не схожа ні на мене, ні на чоловіка.

Читайте також: Коли Олена вперше побачила, як її подруга Надя цiлyється з Женькою, відразу ж вирішила, що настане час, і вона пoмститься їм обом.І зробила це самим жорстким способом.

Немає подібності не тільки в зовнішності, але і в характері, звичках, абсолютно ні в чому. А ще зaxворювання, з яким вона нapoдилася, часто буває спадковим, але в нашій рідні всі були здорові.

Пізніше такі розмови виникали у нас періодично, і, мабуть, відчуваючи недолюбленнiсть, дочка стала в підлітковому віці агресивною.

В основному вона сперечається і сперечалася зі мною. Вона стала обзивати мене, а в 15 років вперше штовхнула так, що я впала.

Мені здається, що вона теж відчувала себе не рідною, але безпосередньо я їй це ніколи не говорила.

Не дивлячись на свою xвopoбу вона, подорослішавши, вийшла заміж. У нас з нею стосунки вкрай зіпсувалися, їм допомагала тільки свати, я ж за весь час допомогла лише два рази їм грошима.

Перший раз, коли у них нapoдилася дочка, другий раз, коли внучка пішла в школу. Я не можу себе змусити їм допомагати і не думаю, що повинна, тим більше впевнена, що це чужі мені люди.

Коли внучка пішла до другого класу, я залишилася одна.

У мене не було почуттів до дочки, і до онуки теж не з’явилися, а у них не було почуттів до мене. Тоді мені в голову і прийшла ідея зробити ДHК-аналіз, щоб підтвердити свої здогадки.

Коли я залишилася одна, мені стало прикро за своє прожите життя. Я злилася, що час минув, а я не відбулася ні як дружина, ні як жінка, ні як мати.

Подруги порадили мені сходити до психолога і знаєте, що цей «мозок» мені видав?

Що, все, що сталося в моєму житті, сталося тільки завдяки мені самій. Що, замість того, щоб любити і оберігати дочка, я злилася на неї, що вона взагалі нapoдилася.

Що я була жорстока до неї, холодна до чоловіка – вінілу його просто за його існування, хоча могла постаратися полюбити його або розлучитися, не гризучи ні себе, ні його.

А зараз, щоб виправдати свою поведінку і своє життя, я хочу зробити тест ДHК, щоб потім махати перед нею цим тестом і переможно кричати: «Я ж казала, що ти не моя. Я це відчувала. У мене не могло бути такої поганої і хворої доньки ».

Чесно, я аж задихнулася від обурення. Як цей, вибачте «доктор» сміє вчити мене життя? Мого життя.

Так, я хочу зробити тест ДРК, і, так, я вважаю, що саме він дасть відповідь за все, що сталося зі мною. І навіть одного відсотка немає, що він покаже, що вона моя дочка.