Я допомагав скільки міг, але така наглість виходить за всі межі дозволеного.

Нещодавно я посварився зі всією своєю ріднею. Тобто з братом та мамою. Я живу все життя сам, були звісно, в мене жінки, але ніяк не одружився. З Наталею, так звали жінку, з якою ми прожили в цивільному шлюбі понад п’ятнадцять років, ми розійшлися. Просто набридли одне одному. Так, й таке буває. Головне, що ми визнали це обоє, та розійшлись без сварок. Дітей рідних в мене не було. По дивним обставинам, маючи прекрасне здоров’я, колишня дружина так і не змогла завагітніти від мене, тому ми вирішили всиновити хлопчика.

Артему тоді вже було чотири. Побачивши його за столиком, як той сидить та малює листівку до дня матері виховательці, ми так прикипіли до нього душею, що того ж дня зібрали всі документи, щоб по швидше забрати його додому. Достатки в мене були хоч не величезні, але до тридцяти років зміг назбирати на трикімнатну квартиру. Наталя тоді переїхала до мене, їй було двадцять п’ять. Жила вона тоді ще з батьками.

Читайте також А недавно Тетяна Петрівна випадково зустріла подругу невістки, і та розповіла, що речі, які дарувала, невістка відразу роздає. І говорила, що свекруха всі кошти віддає своїй дочці, а для неї копійки приносить.

Мій брат Олег був повною моєю протилежністю. В нього була велика родина — дві доньки та два сини. Попри те, що дітям потрібно було дати гарну освіту та квиток в життя, Олег не дуже над цим задумувався. Його улюбленою справою було влаштувати свято душі з друзями. Поки він святкував, діти потребували батька. Його замінив я. Кишенькові розходи дітей майже повністю лежали на мені. Нікому про це не говорив, але всі знали, та тактовно мовчали. Боронь Боже дорікнути Олегові, що той свої батьківські обов’язки не виконує. Бувало таке, що ходив я на збори до школи, бо братові було не до того, а дружна його просто не вспівала. Шкода мені її було. Але куди вже подінешся сама, з трьома дітьми. Тяжка доля її спіткала. Ось таким чином, ми й жили.

Ось в мене був Ювілей — шістдесят років. Святкували в мене дома. Завітали всі рідні та близькі мені друзі. Сиділи, розмовляли про буденні речі, трішки випивали. Так не зчувшись, Олег перебрав з алкоголем. Він підняв питання, яке я ніколи в житті не думав, що почую.

-Ну що, Андрію, коли йдемо твою квартиру на моїх дітей переписувати?

В мене аж салат з роту випав.

-В сенсі? Не зрозумів? Це з якого дива я маю квартиру переписувати? — обурився я — Мало того, що я твоїм дітям все життя неладного батька замінюю, тепер ще й це?!

Ця новина обурила мене до глибини душі. В мене є власний син, якому і дістануться всі мої пожитки. Квартира, машина, невеликі вкладення в банку. Останніх хоч й не так багато, проте в житті зайвими ніколи не стануть.

На ще більше моє здивування, матір повністю підтримала Олега. Ще й мене звинуватила в тому, що він не зміг забезпечити своїм потомкам гідне життя. Чомусь родина впевнена, якщо я допомагав все життя всім, то й квартиру маю поділити між ними. Мене такий розклад речей геть не вдовольняв. Наступного дня, щоб не відкладати в довгий ящик, зі своїм сином ми відвідали адвоката. Написав завіт на сина. Ой будуть невдоволені мої золоті родичі.

Але що зробиш, кожен має думати за свою родину змолоду, а не тоді, коли вже припікає й жити великою сім’єю в маленькій квартирі стає неможливо. Я допомагав скільки міг, але така наглість виходить за всі межі дозволеного.