Я дуже любила свого дідуся, шкода, що він покинув мене. Та в його честь я назвала свого синочка

– Ну й, застряг я тоді посеред дороги. Наче посеред світу, заметеного снігом. Катя усміхається. Григорій ніжно обіймає дружину. За вікном заметіль. Світу Божого не видно. Хтось нарікає на таку погоду. А Катя гріється в обіймах коханого. І дякує небесам за ту хурделицю, яка колись спинила на дорозі Гришу. Катя в заметілі знайшла свою долю. Чи то доля чекала її посеред заметілі. Катю в сім’ї називали високосною дитиною. Народилася пізно, у високосний рік. Маленькою багато хворіла. Старший брат соромився сестри. Коли вона з’явилася на світ, він уже на дівчат задивлявся – Ромкові чотирнадцять виповнилося. А Левко вперто не вірив, що Катя – його донька. Лізка, дружина, в магазині працювала. Подейкували, часто у підсобці з чужими чоловіками зачинялася. Тому й не мав віри, що мініатюрна Катруся – його доня. – Ні в твоїй, ні в моїй родині такої дрібноти нема, – дорікав дружині. – А та дитина – три вершка від горшка.

Левко кликав Катю не по-імені, а просто дитиною. Нелюбов чоловіка до доньки передалася й Лізі. По-справжньому любила Катрусю одна душа – дід Яків. Його хата стояла на самісінькому краю села, під лісом. Яків усе життя працював лісничим. І навіть, коли вийшов на пенсію, мало не щодня навідувався до лісу. Збирав ягоди, цілющі трави. А взимку підгодовував звірину. Якова вважали трохи дивакуватим і навіть побоювалися. Бувало, скаже що-небудь, а воно й збудеться. Проте ходили за помічними травами та відварами. Дружину Яків поховав давно. Розрадою був ліс і внучка. Називав Катю горошинкою. Коли Катя пішла до школи, то більше жила в діда, ніж удома. Яків розповідав онучці, яка трава може зарадити тій чи іншій хворобі. Про дерева, які можуть дати людині силу. Про коріння, з якого можна робити цілющі відвари. Радив не боятися лісу, бо він – живий, і відчуває, хто приходить до нього з добром, а хто зі злим умислом. – Це погано, що я високосна дитина? – якось запитала Катя в діда.

– Не слухай дурниць. Високосний рік дарує людям ще один день. І не Господь, а люди нарекли цей рік нещасливим. Там, на небі, краще знають, як воно має бути. А люди завжди хочуть перехитрити Бога. Наука Каті давалася легко. І коли її запитували, ким хоче бути, відповідала:

– Буду людей лікувати.

– Атож! – перекривляла доньку Лізка. – Ще мені медичка! Нема в мене грошей, аби тебе вчити. Будеш прибирати де-небудь. От тільки чи таке дрібне, як ти, відро з водою підніме? Виродилося на мою голову.

– За що ви так, мамо?

– Не мамкай

Яків утішав онуку:

– Не побивайся, горошинко, підеш учитися. Хіба я жебрак, що не можу допомогти? Та й корову можна буде продати.

У старших класах хлопці пропонували Каті дружбу, вона відмовлялась.

– Наша Мавка на принца чекає, – піджартовували однокласниці.

Мавкою прозвали Катю в школі за те, що ходила з розпущеним волоссям і любила ліс. Лізка прийшла до батька просити грошей, коли син програвся в місті у карти. Ромка добряче потовкли і наказали з-під землі дістати гроші.

– Коли припекло, тоді мій поріг переступила, – суворо мовив Яків. – Ти ж роками сюди голови не показувала.

– Бо ми через ту… дитину посварилися.

– Катя твоя донька. Це – по-перше. А, по-друге, я не збираюся покривати Ромкові борги. Мені треба внучку вчити.

Лізка метала іскри з очей від люті.

– Не хочу вас обох бачити! Щоб ви… щоб ти… В мене нема доньки.

– Та й, певно, вже батька нема? – запитав Яків.

Коли Катя вступила до медучилища, мати з батьком навіть копійки не дали. Тільки Яків підсобляв онучці. І виручала стипендія.

Перед закінченням Катиного навчання Яків занедужав.

– Я хату тобі заповів, – сказав онучці.

Читайте також: Курячі котлетки з начинкою

– Дідусю, ви ж не збираєтеся…

– Збираюся… Бабі Палазі вже сумно на тому світі без мене.

– А я???

– Шукай в місті роботу. Та ти її і знайдеш. І не забувай сюди приїжджати. Хата живе доти, поки в ній людський дух відчувається. Грубку взимку пропалюй. Не бійся сама ночувати. Тут і доля тебе знайде. Чи вже кавалера маєш?

– Ой, дідусю, які кавалери?! Диплом на носі. І про стипендію мушу думати, а не про хлопців.

Яків усміхнувся. «Ти будеш щаслива, дитинко», – мовив про себе. Певно, щось знав. Якова не стало восени. Катя працювала медсестрою в районній лікарні. У вихідні їздила до дідової хати. Розпалювала грубку в холоди. Яків заготовив стільки дров, що ого-го на скільки вистачить. Прогноз не віщував доброї погоди. А в Каті два вихідних. Не хотіла сидіти на квартирі – винаймала кімнату в літніх родичів своєї подруги з медучилища. Увечері приїхала до села. А вночі звіялася заметіль. Вранці вітер трохи вщух, а сніг падав і падав… Перемело вуличку. І дорогу.

Стукіт у двері сполохав Катю. Відчинила. Перед порогом стояв незнайомий молодий чоловік.

– Доброго дня. Мені б машину відкопати. Застряг навпроти вашої хати. Маєте шуфлю?

– В ганку стоїть, візьміть. Може, вам допомогти?

Рослий незнайомець іронічно глянув на низеньку дівчину:

– Не вистачало, аби ще й вас снігом задуло.

Чоловік вправно орудував шуфлею. Завів автівку. Не проїхав і кількох метрів – застряг. Знову взявся за шуфлю.

– Ходіть, чаю гарячого вип’єте. А дорогу, я думаю, скоро прогорнуть. Це ж не «глуха» траса. Та й сніг уже перестає падати.

Незнайомець, трохи подумавши, махнув рукою і подався за Катею до хати.

– Не боїтеся жити сама біля лісу?

– Я на вихідні сюди приїжджаю. В місті працюю. От думаю, як буду вибиратися. Хоча б автобус приїхав.

– Якщо хочете, підвезу вас. Мені також до райцентру. Живу там.

– Певно, ви маєте рацію. Хоча, тут так гарно. Погляньте, який ліс. Наче казка. Хотілося б ще побути.

– До речі, мене Григорієм звати.

– А я Катя.

Дорогу прогорнули аж по обіді. Катя зібралася, замкнула хату. Заметеною вуличкою почалапала до автівки. Додому після роботи Катя вирішила пройтися пішки. Політував легенький сніг. Дід Яків казав: то ангели перини тріпають. Але її очікував «сюприз» у вигляді Григорія. – Певно, ваш трав’яний чай має якісь чари, – пожартував. – Мусив вас знову побачити. А, може, й чаєм ще раз пригостите. У них не було весілля. Катя не хотіла. Григорій спершу наполягав, а потім здався. Зате в них було щире кохання. Тепер Катя знала: не лише в книжках пишуть, що чоловіки своїх дружин на руках носять. Коли з’явився на світ їхній первісток, у лікарні жартували:

– Така тендітна жінка, а богатиря народила.

Й запитували в Григорія, як назве сина.

– Буде Яковом.

– Тепер мало хто таке ім’я дітям дає.

– Його носила гарна людина. Тепер буде носити наш син. Маленький Яків заснув. За вікном витанцьовує хурделиця. Катя запарила трав’яний чай. Налила в горнята.

– Коли вщухне сніг, треба до села поїхати. Хату провідати. В грубці запалити, щоб дух пішов, – мовив Григорій.

Катя вдячно усміхнулася. Долила коханому чаю. І їй вкотре спало на думку: як дідо Яків знав, що вона стріне свою долю біля його хати.