Я ростила свою Оксанку одна, все чекала, що мій Руслан приїде до нас і у мене буде ще більше щастя. А наші сільські люди такого наговорили, що я нагуляла доньку і він мене покинув, яке ж жорстке це життя

За маленькою Оксанкою і її мамою з Далекої Півночі приїхав татусь. По селу новина розлетілась миттєво…
Люся чекала і вірила. В круговерті життя, в муках розпачу і надій давали їй сили листи коханого, сповнені палкої любові до неї, до їхньої донечки, яку вона тоді носила під серцем. У своїх листах Руслан просив, якщо народиться син, то назвати Русланом, а якщо донечка, – то Оксаною. І це вселяло віру, навіть у найрозпачливіші хвилини давало жінці снаги пережити людський поговір, батьківське нехтування «покриткою» і її «байстрям».

Коли переступала поріг пологового будинку, так хотілося, щоб поруч був він, її Руслан. Та з лікарні їх забрав чужий чоловік, а рідний Люсин батько не пустив з дитиною до хати, в якій пройшло її дитинство, до хати, яка трималася тільки на маминих працьовитих руках, до хати, яка пам’ятає її щастя. Рідні брати і батько не захотіли простити Люсі сміливість народити дитину поза шлюбом.

Та прихисток молодій жінці з немовлям дали сусіди. Зігріте ласкою чужої хати, без батьківської та дідівської любові, без коштів на існування, зростало маля, а разом з ним, як стеблина при битій дорозі, скніло Люсине життя. Але і тут злі язики радили жінці, яка дала їм дах над головою, вигнати матір з дитиною, мовляв, нехай би знала на що йшла.

Та жінка нікого не слухала і відпустила Люсю лише після того, як голова сільради владнав сімейні справи Люсиної родини. Тоді їй з дитиною була виділена одна кімната у великому батьківському домі, який, до речі, свого часу звів колгосп для цієї багатодітної сім’ї. І нині, коли минуло чимало літ після смерті Люсиної мами, про неї в селі кажуть тільки хороше: працьовита доярка, турботлива мати. А про Люсиного батька, на жаль, і при житті доброго не почуєш.

Однак Люся не тільки зберігає у своєму серці теплі спогади про кохану матусю, а й не тримає зла на батька, котрий відмовився від неї, залишивши наодинці з дівочою бідою і давши привід для нових пересудів.
Від коханого йшли листи за листами. Він писав, що тепер, коли в нього є донечка, він любить їх обох, запевняв, що незабаром за ними приїде, ось тільки закінчить навчання. І Люся чекала своєї щасливої години. Ростила і пестила донечку. Спасибі, завжди поруч була хрещена мати, яка мешкає в цьому ж селі, знайомі і незнайомі люди, котрі випадково дізнались про її долю. Відколи з’явилась донечка, Люся про себе не дбає, лише б Оксанка була завжди ситою та одягненою.

За час сердечних і моральних мук усвідомила найголовніше: за все в житті людина розплачується сама. На жаль, вона відкрила для себе цю життєву істину шляхом власних помилок. А якби повернути час назад, все було б у її житті інакше, і необпаленим цвітом буяла б її дівоча краса, і цнотливий білий вінець обвінчав би її з коханим.

Того дня молода мати прибирала в кімнаті, а восьмимісячна Оксанка тихо спала у ліжечку. Час від часу поглядала в бік донечки і думала про те, як добре, що Бог дав їй сили серед сімейної опали та людського поголосу вистояти, виносити це рожеве щастя, яке зараз посміхається своїм сонячним снам. Думки снували, змальовуючи райдужне майбуття, відкидаючи злиденне сьогодення…

Раптом хтось постукав до кімнати. Відчинились двері і на порозі стояв такий довгожданий і такий рідний її Руслан. Вона мало не знепритомніла від щастя. А щастя було подвійним. Разом з Русланом приїхав і його батько, дідусь Оксанки.

— Донечка татова, – молодий батько притис Оксанку до грудей. Вона простягла до нього ручки, відчувши дитячим серцем батьківську любов.

Дорогі гості викладали з валіз дарунки, серед яких був теплий одяг, який передали для своєї внучки бабуся з прабабусею, котрі з нетерпінням чекали зустрічі з Оксанкою і Люсею на Далекій Півночі.

Але щастя у цій убогій кімнаті оселилось всього на кілька днів, всього кілька днів Люся була спокійна за свою і доччину долю. Тоді була впевнена, що, нарешті, завершилось їхнє ходіння по муках. І щастя переповнювало молоду жінку від усвідомлення того, що коханий не обманув її, що вони з донечкою йому потрібні. Люся і Руслан клали до візка Оксанку і всі разом гуляли селом, провідували знайомих. Чимало односельців раділи, що так вдало складається подальша доля молодих людей.

Читайте також: Я мала вийти заміж, а він зрадив мене та ще й зробив дитину тій дівчині. Я впала в депресію та доля підкинула мені щастя

Та недаремно кажуть, що чуже щастя декому муляє більше, ніж своє нещастя. Хтось, добре розуміючись на чоловічій психології, із заздрощів чужому щастю наговорив Руслану, що Оксанка не його дитина, що його ошукано. І знову для Люсі настали похмурі дні, знову біль пронизував серце, а розпачливі думки не давали спокою. Не могла змиритися з тим, що той, кому вона довірилась, кого кохає понад усе, тепер не вірить їй і вирішив залишити її з дитиною на поталу поголосу.

— Як жити далі? Як вірити людям? – думала вона.

А селом з несамовитою швидкістю летів новий неоптимістичний сюжет невигаданої драми з продовженням. На той час ніхто вже не мав впливу на Руслана. Навіть рідний батько не міг переконати його в тому, що цей вчинок не гідний справжнього чоловіка. Руслан вирішив не брати з собою тих, за ким їхав сотні верст, за ким тужило його серце. Вже і Люся, яка народила й вісім місяців виховувала без нього його дитину, здавалася йому не такою привабливою, як колись, і дитина – не схожою на нього.

Він вирішив сам за всіх. Вирішив приїхати іншим разом, щоб спробувати довести, що Оксанка не його.
Чоловік залишав село. Він спалював за собою мости, які єднали його з тими, кого ще вчора любив. А Люся залишалась з маленькою донечкою на руках, з невимовним болем на серці і сильним прагненням вистояти, вижити. Згодом час розставить все на свої місця. Та чи знайдеться тоді місце в серці донечки для того, хто так легко відмовився від неї?