Я всиновилла донечку Але на жаль, минуло два місяці, а я не люблю її. Більш того, вона стала мені противна, мене все в ній дратує.

Мені вже за тридцять, незаміжня, виховую доньку близько 3 років, матеріально і житлом забезпечена.

І ось одного разу, випадково, побачила фото дівчинки, яка була в дитячому будинку.

Мені здалося, що вона сильно схожа на мою дочку. Я думала про неї тижнів зо два, може, потім забула.

Але через місяці два побачила знову її фото в газеті, де було про неї трохи інформації. Що то тьохнуло в серці, і я вирішила, що це доля.

Пішла в органи опіки, дізнатися про неї, але мені сказали, що мені дитину не бачити, тому що немає офіційного заробітку і я незаміжня.

Я людина принципу, не люблю коли мені в чомусь відмовляють. І я вирішила, що удочеру дівчинку будь-що-будь!

Я записалася в ШПР, пройшла повністю весь курс навчання, вийшла фіктивно заміж і знайшла спосіб надати офіційну довідку про зарплату.

Читайте також: Ірина завагітніла, в десятому класі . І ніяк не хотіла признаватись хто батько дитини

Надавши опіки весь пакет документів, мені нарешті дали направлення на відвідування дівчинки.

Дитина мені сподобалася і я стала чекати суду. До того як забрати її додому я відвідувала її два рази на тиждень і вона мені все більше і більше подобалася.

І ось довгоочікуваний щасливий день настав! Моя донечка була зі мною! Моєму щастю не було меж!

Мова була відсутня повністю, тільки мукання, на горщик взагалі не проситися, де стоїть там і справляє нужду, під час годування половину їжі виливає на себе, вкласти спати неможливо, бігає, стрибає на ліжку або сидить розгойдується сама себе заколисує.

Я була просто в шоці!

На тлі моєї кровної дочки це було немовля. Я була не готова до цього.

Тижнів зо два я все таки намагалася її полюбити, говорила собі, що це все пройде, що я її всьому навчу, що у моїх дітей були рівні умови життя, що я не повинна їх порівнювати.

Але на жаль, минуло два тижні, місяць, два, а я не люблю її. Більш того, вона стала мені противна, мене все в ній дратує.

Її риси обличчя, як є, які звуки видає. Мене не радують її посмішка, її сміх, я не біжу стрімголов якщо впаде або вдариться, я її майже не цілую і не обіймаю.

Не можу. Я відчуваю до неї ніжні почуття тільки коли вона спить.

Іноді мені її хочеться прямо вдарити, але поки я тримаю себе в руках і дуже боюся, що це може статися.

Всім знайомим я говорю, що все у нас добре, що я дуже щаслива, але це не так.

Одного разу я розповіла все своїй мамі і найкращій подрузі про свої почуття до неї. Вони зараз в один голос кричуть, щоб я її повернула. Але про це й мови бути не може!

Це не кошеня, і не іграшка. Я взяла її назавжди і вона моя дочка, люблю я її чи ні.

Я боюся йти до психологів, боюся, що вони розкажуть органам опіки і її заберуть у мене.

Я швидше боюся того, що її у мене не буде, а то що про мене будуть говорити люди, так що буде дівчинка відчувати.

Подвійна зрада. Ні не може бути й мови! Вона моя дочка!

У школі прийомних батьків нам дуже багато розповідали про почуття дітей, як до них треба ставитися, як прийняти їх в свою сім’ю.

А ось про почуття прийомних батьків ні слова чомусь. Невже всі батьки люблять прийомних дітей з першого дня?

Невже я одна така неправильна? Я реву кожен день, я вже ненавиджу себе за те, що не можу полюбити маленьку дитину.

Часом такі думки в голову приходять, що жити не хочеться. Що ж робити?