Я з тих матусь, які завжди готові прийти на допомогу.

Я з тих матусь, які завжди готові прийти на допомогу. Моя єдина дочка вийшла заміж рано – в 19 років, зятю трохи більше було – 22. Говорити їм щось було марно, адже у них була любов. Зять приїжджий, в нашому місті свого кута немає, довелося взяти до себе ще до весілля. Спочатку ми з ним ладнали, а що тут такого: вони в своїй кімнаті, а я в своїй. Відгуляли весілля, і через місяць дочка сказала, що у них буде дитина, пора їм житло шукати.

Зв’язалася зі сватами, домовилися з ними скинутися на квартиру молодим, батько у нього нафтовик, заробляє відмінно. Додала я дещо з своїх накопичень, навіть зателефонувала своєму колишньому чоловікові, батькові дочки, з яким я розлучилася, думала, що у нього совість прокинеться, але той сказав, що вже виплатив свої аліменти, і з нього вистачить. Та й добре, все одно зібрали хорошу частину, зять взяв ще кредит, і вийшло купити хоч і маленьку квартиру вторинного житла, але зате свою.

Після того як дочка завела дитину, їй було важко, була потрібна допомога. Звичайно ж, я бігла в будь-яку вільну хвилину до них додому, прибирала, готувала їжу. Тільки ось лежати на ліжку у дочки залишилася звичка, симулювати стала, щоб я приїхала і допомогла.

Коли внучка підросла, то я молодих іноді стала відпускати на відпочинок, сама сиділа з онучкою. Тоді я ще була для всіх хороша. А потім я запропонувала зятеві взятися за ремонт: ну треба ж колись починати, особливо якщо житло вторинне. Він спочатку нив, що і так не відпочиває, після роботи поспати хоче, а тут ще й ремонтом треба займатися.

 

Читайте також У мами складний характер. Тому не можу сказати, що вона була хорошою матір’ю.

То ж ремонтом довелося зайнятися мені. Навезла я до них до них шпалери, фарбу і багато чого іншого. Потім відправила доньку з онукою до мене додому на кілька днів, найняла майстрів, за все сама заплатила. Ось може з того моменту я і стала поганою, зять почав говорити, що я забагато командую, втручаюсь не в свої справи. Але це був тільки початок.

Після цього ремонту, між нами з зятем як кішка пробігла. Дивно, думаю, чому мене не кличуть молоді з онукою посидіти? Виявилося, що вони іноді вечорами беруть няньку, а самі гуляють: зять вирішив, що я не гідна, сидіти з дитиною. Я образилася, але покликала всю сім’ю до мене на день народження. Прийшла тільки дочка з внучкою, мовляв – чоловік на роботі.

Я йому подзвонила, він сказав, що спить, навіть не привітав. Щось так гірко стало, що я на наступний день до них прийшла, хотіла поговорити по-хорошому, але не вийшло. Зять мені пояснив в доступній формі, що я ще з народження онуки його дістала, своїми порядками і указами, а він терпів, але ремонт став останньою краплею. Він тут тепер господар, і в його сім’ю втручатися не треба. На моє обурення, що я на цю квартиру теж гроші давала, він сказав, що це на частину житла моєї дочки, і взагалі він не просив, все було добровільно! І він кредит платить, ну і що!

Не знаю, може я щось зайве наговорила, пішла, грюкнула дверима. Через два дні мені трохи перейшло і я сама зателефонувала доньці. Вона плаче, все мені висловила, що я винна в усьому, що у них зараз відбувається, адже у них все настільки погано, що чоловік навіть до розлучення готовий.

Я не знала, що їй на це відповісти, попросила дати слухавку внучці, їй уже третій рік пішов, але донька відмовила. Каже, щоб я поки до них не приходила і не дзвонила. І ось тепер мені так гірко! Для них жила, особливо для внучки, а тепер для кого? І за що ж зі мною так, я ж хотіла як краще.