Я зустріла іншого. Дуже сильно його кохаю і переїздитиму до нього жити.– А діти? Їх ти теж покидаєш?

Мамо, куди ти збираєшся?

– Їду до тітки Люди. Ненадовго, лише на декілька днів.

– Візьми нас із собою, – благально звела очі маленька донечка.

– Іншим разом, сонечко.

Він чув цю розмову. Сидів у кухні, курив. Цигарка аж шкварчала, так люто затягувався димом. А руки несамовито тремтіли. Від болю, образи, розчарування. «Куди вона зачастила? Чого постійно каже, що їде до Люди? Невже в неї щось сталось?Нічого не пояснює. Зібралася й поїхала. Гарно вдягнута, напахчена парфумами… Для мене ніколи так не чепурилась», – обсіли гіркі думки. Поїхала… Навіть не озирнулась і не поглянула на нього…

Казали йому колись друзі, щоб не одружувався з набагато молодшою від себе Софією. Не послухав. Та й кого він тоді чув? Нетямився від кохання. А потім народилась донечка, за нею – друга. Понад усе на світі любив своїх дівчаток… А дружина з дому почала тікати. Каже йому, що до Люди, старшої сестри, їде. Не вірить Іван, бо серцем відчуває, що молода дружина іншого має. Та сказати їй нічого не може. Здається, й не безхарактерний, але нагримати чи, борони Боже, вдарити він не спроможний. Іноді, буває, хоче підійти і труснути за плечі, щоб отямилася. Але зазирне у великі променисті очі любих донечок – і відкидає цю ідею. З головою занурюється в роботу, щоб не думати про зрадливу дружину. Панічно боїться довгих, обвуглених болем ночей, сповитих самотністю та розпачем. Йому хочеться як колись, сидіти зі своєю коханою і весь вечір говорити, згадувати, сміятись…

Читайте також:Запізнюватися час від часу — нормально.Люди, які часто запізнюються, більш успішні.

Щоразу приїздила «від Люди» й уникала погляду, ніби щось приховувала, ніби соромилась чогось, вдавала, ніби все гаразд. Він бачив і відчував ту холодну стіну байдужості, яку вона так ретельно вибудувала останніми місяцями. І найстрашнішим було те, що непомітно для самого себе змирився із цим. Жив заради дітей, які почали до нього горнутися більше, ніж до матері.

Одного разу Софія прийшла додому надто збуджена. І ввечері, коли діти поснули, вперше за весь час заговорила з ним відверто:

– Ти повинен спокійно вислухати й не перебивати. Я зустріла іншого. Дуже сильно його кохаю і переїздитиму до нього жити. Прошу, зрозумій і не кой дурниць.

Кожне її слово гвіздками вбивалось у свідомість. Остовпіло дивився, як вона підносить тонку дамську цигарку до нафарбованих вуст, які він так любив цілувати. І коли тільки встигла навчитися курити?

– А діти? Їх ти теж покидаєш? – хрипко запитав.

– Житимуть з тобою. Я навідуватимусь. Зрозумій, я не можу забрати їх із собою.

Іванові забракло повітря. Він устав і вийшов надвір…

…Минуло декілька років. Діти змирились, що мама далеко. Іноді вона приїжджає, привозить гарні дорогі подарунки. Але ці візити вкрай короткі. Потім сідає в новеньке дороге авто та їде, щоби знову за декілька місяців навідатись.

Але дівчатка звикли жити без матері. У них є тато, який одягає їх, годує, бавиться з ними, читає їм казки. Ще й не кожна матір може такі кіски повиплітати, як їхній тато, коли збирає своїх красунь до школи.

Він так нікого й не зустрів. Були жінки, проте жодну з них не зумів щиро покохати так як її. Мабуть, йому вічно болітиме пережите. Бо він і досі не може вірити жінкам. А йому ж потрібна не лише дружина, а й мати для доньок. Але на жаль, на його думку ніхто не підходить поки що на цю роль. Так і живе – без жіночого тепла, зате з дітьми. Бо для нього найбільше щастя – бути батьком. Справжнім батьком… Щоб вон виросли і гордилися ним.