Яка ж я щаслива, що вийшла заміж за старосту групи, сумнівалася трішки. А зараз коли посивіли скроні, відчуваю безмежне щастя – діти, онуки і коханий чоловік. Вдячна йому за все це

Люба йшла містом, розглядаючи висотні будинки, людей, чудові квіти на газонах і навіть незчулася, як опинилася під дверима омріяного інституту. Вона несміливо відчинила двері, а потім впевнено попрямувала до прийомної комісії, бо твердо знала, що хоче стати лікарем.
Коли зайшла в кабінет, побачила біля кожного члена комісії чергу вступників, тільки біля однієї жінки нікого не було. «Підходь до мене, дівчинко»,– звернулась до Люби. «Хочеш стати стоматологом?» Дівчина підійшла: «А які екзамени потрібно здавати?» «Диктант, хімію і будову черепа. А на решту спеціальностей три екзамени та анатомія людини».

Люба хвильку подумала і погодилась. Щаслива, що здала документи, вибігла з інституту. Поверталася вже знайомою дорогою і замислилася «А що, коли не поступлю? Як я погляну в очі батьків? Що скажуть люди в селі?» У дівчини в портфелі були копії всіх документів, і вона прийняла рішення вступити до ще одного інституту. «Не зможу лікувати людей, то допомагатиму тваринам – стану ветеринаром!» Члени комісії трохи вагалися, але прийняли документи з умовою, що коли знайдуться оригінали, Люба їх донесе.

Дівчина чудово здала вступні екзамени в обидва інститути. У ветеринарному перевелася на заочне відділення. Півроку вона поєднувала навчання в обох вузах. Це було надзвичайно важко, але ні одна людина навіть не здогадувалася про це. У радянські часи в кожному виші був обов’язковим екзамен «Історія партії». Староста групи Міша після пар допомагав одногрупникам готуватися до іспиту. Люба сиділа на першій парті і дуже уважно слухала, щось занотовувала. Вона вдивлялася у хлопця: енергійний, веселий, розумний. Хвилясте волосся накривало високе чоло, очі завжди посміхались оточуючим. Із ніжних пишних уст звучали дати, цитати і прізвища… дівчина не зводила погляду із його губ. «Цікаво, а як з ним було б цілуватися?» – подумала вона.

За цих півроку Люба навіть не звертала увагу на хлопців, думала тільки про навчання. І навіть не помітила, як закохалася у Михайла. Вона успішно здала екзамен. Староста приніс залікову і сказав: «Молодчина! Ти так уважно слухала перед іспитом, що я навіть не сумнівався, що ти отримаєш відмінну оцінку». «Я теж!»,– відповіла Люба і тихенько посміхнулася. «А може сходимо разом у кіно?»– запитав хлопець. Люба зніяковіла і тихенько відповіла: «Із задоволенням». Її щастю не було меж, адже староста групи був добрим, порядним, красивим. До того ж, він чудово співав і мав багато друзів.

Читайте також: Я пішов у монастир спокутувати свій гріх. Казала мені мати, що Марія довго не буде жити, а я її не уберіг від тяжкої долі. Мої сльози ніколи не змиють цього болю

Вони були в захопленні один від одного. Люба охоче вчилася, добре здавала сесію і була впевнена, що стане хорошим лікарем-стоматологом. Тому забрала документи з інституту ветеринарії, хоча викладачі довго вмовляли її залишитись.

Молоді люди вдало поєднували навчання та відпочинок. Одного разу Міша прийшов по кохану в її кімнату в гуртожиток, щоб піти разом у кіно. І випадково розірвав штани. Так хотілося потрапити в кіно, але других штанів у хлопця не було, він був сиротою. Люба дала Михайлові простирадло і взялася зашивати штани. Дівчина дуже швидко і вправно це робила, а хлопець спостерігав за нею і промовив: «Люба, виходь за мене заміж. Я тобі обіцяю: у тебе буде все». Люба зніяковіла… Вона дуже кохала Михайла, але що буде далі, якщо в нього штанів немає, а каже, що буде все… Її роздуми тривали недовго, хоча для Михайла наче цілу вічність. Любі важко було повірити у слова коханого, але вона відповіла «так» і поцілувала хлопця.

У суботу дівчина поїхала у село до батьків і повідомила радісну новину. Та вони не зраділи такому вибору. Мама мовила: «Є багато хлопців, які хотіли б одружитися з тобою, а ти вибрала бідного сироту, та ще й студента… На що ви жити будете?» «У мене буде все, так сказав Михайло. І я вийду за нього заміж, бо люблю!»

Невдовзі відгуляли весілля. Їм дали окрему кімнату в гуртожитку. Невдовзі народилася Оксанка, молода матуся не залишала навчання в інституті, бігала між парами до гуртожитку годувати донечку, а ціла група по черзі залишалася з малям. Люба і Михайло закінчили інститут і почали працювати стоматологами у Чорткові. Підростала Оксанка, жінка чекала дитину ще одну. Мала народити двох хлопчиків-близнюків, та, на жаль, втратила дітей на великому терміні. Довго плакала у відчаї, та згодом сказала чоловікові: «Я тобі обов’язково народжу ще сина». Коли дізналася, що чекає дитину втретє, майже весь час пробула у лікарні, але дотримала свою обіцянку – народила Андрійка.

Швидко минали роки. Оксана стала співачкою, Андрій – лікарем. У подружжя був власний будинок у центрі Чорткова, недалеко від поліклініки, в якій працювали. Кожного ранку о 8:15 біля поліклініки можна було зустріти щасливу подружню пару – Любов Михайлівну та Михайла Івановича Гуцулів. Михайло Іванович завжди турбувався, щоб у хаті було все необхідне. А Любов Михайлівна, як хороша господиня, після роботи бралася за домашні справи: пекла, варила, прибирала. Вона пропрацювала стоматологом 50 років. Красива, доглянута, з вигляду трохи строга, та дуже добра людина і хороший лікар. Уже й двоє онуків підросли. Невдовзі внучка Наталя вийшла заміж.

Якось подружжя сиділо на лавці біля будинку. Їх теплу розмову перервав телефонний дзвінок. Це Наталя телефонувала з далекої Японії. «Бабусю, дідусю, у мене народилася донечка!» На радощах вони обоє заплакали. Тоді Михайло Іванович сказав: «Люба, я уже прадід, а ти – прабабуся. Які ж ми щасливі: у нас є діти, внуки, правнуки. Ми стали хорошими лікарями, прожили щасливе сімейне життя… А пам’ятаєш, як я тобі обіцяв, що в тебе буде все, і ти мені повірила?» «Звичайно, повірила, бо дуже кохала!»,– вона схилила голову на плече чоловіка, а він обняв її і ніжно поцілував.