«Якщо я піду, то наживу собі купу ворогів в колективі! Якщо не піду, наживу ворога в особі начальника! Кошмар! Я оточена! » – приблизно такі думки роїлися в цю хвилину в моїй нещасній голові. – «Оточена, але не зломлена!»

Я працюю рядовим офіс-менеджером в одній невеликій компанії, яка надає логістичні послуги. У нас чудовий колектив, переважно жіночий. Але, незважаючи на всю свою згуртованість і чудовий, жіночий колектив це той ще подарунок!

Наш директор, Михайло Олександрович, чоловік, як то кажуть, в самому розквіті сил. Освічений, інтелігентний, з відмінним почуттям гумору. І, природно, багато представниць нашого дружного жіночого колективу, дуже навіть не проти познайомиться з ним ближче.

Читайте також Бабуся почала кричати на весь вагон, що я невдячна, що мене батьки не виховували і взагалі, я зобов’язана уступити їй своє місце, вона адже стара бабуся, а я молода дівчина, яка може і помучитися на верхній полиці.

Хтось веде на цьому фронті досить активні «бойові дії», а хтось тихенько сидить і чекає з моря погоди. Є ще треті, до яких, власне відноситься ваша покірна слуга. Це ті дами, яких наш дорогий Михайло Олександрович, як чоловік, не цікавить абсолютно.

І ось, в один прекрасний день, я стала помічати, що наш улюблений директор, досить зацікавлено мене розглядає. При чому, робить він це, навіть не думаючи приховувати свій інтерес. Далі більше.

Сиджу я, значить, якось з дуже серйозним виглядом займаючись якоюсь нісенітницею.

– Оленко, а не хотіли б Ви скласти мені компанію, – виявляється Михайло Олександрович стояв за моєю спиною і спостерігав за моїми трудовими потугами.

– В якому сенсі? – здивувалася я.

– У сенсі, пообідати, – сказав він, посміхаючись.

І тут в моїй голові почалася справжня битва!

«Якщо я піду, то наживу собі купу ворогів в колективі! Якщо не піду, наживу ворога в особі начальника! Кошмар! Я оточена! » – приблизно такі думки роїлися в цю хвилину в моїй нещасній голові. – «Оточена, але не зломлена!»

– Я дуже навіть «за», – відповіла я.

Напевно, навіть не варто говорити, ЯК на мене дивилися після цієї розмови колеги. У мене було таке відчуття, що я зараз запалаю від тих блискавок, які вони в мене метали!

Ми чудово пообідали, поспілкувалися, посміялися. Прийшовши назад в офіс, я зрозуміла, що жити мені залишилося недовго. І тут, природно почалося: косі погляди, поголоски за спиною, дрібні підлості. Все в стилі дружного жіночого колективу. Ось сиджу я тепер, і думаю: «Чи дадуть мені попрацювати, або відразу заяву писати?»

І образливо – я то знаю, що у мене з ним нічого такого собі не буде, але хто ж мені повірить …