“Чи знаєте ви, що таке жити і час від часу рахувати, скільки було б вже дитині. Вашій дитині, тій, яку ви не народили. Думаю, жінки, які пройшли через такий же крок, мене зрозуміють. Знаю, знайдуться й ті, що осудять. Та хочу сказати одне, колись і я була на вашому місці, і так же зі сторони дивилася з призирством на тих, хто нищить у собі життя. Була… А зараз я – одна із “них”. Тому не судіть, і не судимі будете”, – розпочала свою історію Оля.
Якщо б хтось сказав, що так все буде, не повірила б. Жінка каже, що готова була б руку на відсіч дати, але б не повірила. Та життя таке – воно вчить і показує, що ми лиш люди.
Той день я не забуду ніколи. Кожна хвилина мого життя, то життя з тим відчуттям, коли твоя мрія збулася, але ти не маєш права на неї надалі. Говорити про причини… Вони просто були, повірте. Але той момент, коли я ловилася за кожне слово тієї людини і вишукувала бодай щось, що дозволить мені народити… Не пролунало. Не дали, не дозволили. Але, що тут говорити, гріх і на мені. Допустила. Я могла повірити швидше, що метеорит впаде на землю, ніж в те, що мені саме від цієї людини доведеться робити…”, – важко зітхаючи, продовжує розповідь жінка.
Довгий коридор, він виглядав набагато довшим, аніж був. І жінки, з животом жінки, які радіють. А ще, картини з малюками. Жінка вдивлялася у кожну із них. Здавалося, що от от і голова розірветься, а серце стиснеться настільки, що кров по ньому більше не пробіжить. Пані Оля пригадує, як відкрилися двері і почулося “Заходьте”. Ватними ногами вона переступила поріг кабінету.
Читайте також: Крутила Ольга носом перед Василем. Думала принцеса, як можна бути такою дурною і не бачите таке щастя поруч
“Я не зовсім пам’ятаю, як зайшла. Мабуть, мені було погано, бо навіть лікар мене запитала: “Дитино, а тобі точно до нас за цим?”. Подих настільки скувало, що не могла навіть вдихнути. Ноги відмовляли і я впала на крісло. Потім мені сказали, що лікарка, яка мала ті таблетки, затримується, і щоб я почекала ще в коридорі. І я вийшла”, – каже пані Оля.
Коли жінка вийшла в коридор і зачинила за собою двері, вона оглянулася. І ті картини, і ті жінки, і той самоосуд, і те відчуття, що вона от от має позбутися свого дитя… Пані Оля рушила до виходу. Постоявши 5 хвилин біля центрального входу, вона знову змогла вдихнути повітря без фізичного болю у грудях. Жінка настільки не хотіла йти на той крок, що її тіло скам’яніло від усвідомлення того, що з нею у ту мить відбувалося і ще має статися.
“Я йшла, йшла. Вже далеко відійшла від тої будівлі. А тоді сіла на зупинці. Я плакала. Я так хотіла, але розуміла, що не можу, що немає як. На годиннику була 11:45. Лікарка працювала до 12:00. І я знала, або я зараз повернуся туди, або… А що потім? Двоє маленьких діток і хвора лежача мати. Чоловіку не до мене, та і не до дітей. Що я робитиму. Не так просто, повірте. І я повернулася”.
Все, що запам’яталося жінці, коли вона вийшла з того кабінету і вже поверталася додому, то “червоний” на світлофорі. А решта – як в тумані. Пройшли роки, але…
“Тоді моє життя зупинилося на тому червоному. Воно так більше і не засвітилося “зеленим”. Кожен день я повертаюся у минуле. На лінії мого життя тепер завжди горить “червоний””, – сказала тернополянка і з її очей покотилися сльози.
Для тіста : * борошно (1100 г) * львівські дріжджі пресовані (80 г) * цукор…
А ти стоїш, ти так стоїш далеко І дні несуть у вирій журавлі, Вже рік…
Після розлучення у мене був важкий період і постійне відчуття страху залишитись без чоловічої уваги.…
Країна-агресорка Російська Федерація намагається приєднати тимчасово окуповані території України. Наразі загарбники проводять активну підготовка до…
Звільнення Херсона стане кінцем диктаторського режиму президента Росії Володимира Путіна. Після програшу йому не вдасться…
Коли я вчилася в школі, моя вчителька з мови вважала, що я маю лінгвістичні здібності,…