Жити потрібно тут і зараз

Одного разу, в юності, бабуся показала мені багатство – флакончик духів. Справжніх, французьких, в дивовижній упаковці. Флакончик – у футлярі, а на футлярі – пензлик.

Все це багатство було упаковане у вишукану коробочку, а запах … просто приголомшливий був запах. Я була дуже сильно здивована, що цими духами ніхто не користується. Постійно питала, для кого вони.

– Для тебе! – відповідала бабуся. Тільки їхній час ще не настав. Будеш душитися, коли станеш дорослою. Нехай хоча б 18 років тобі виповниться. Сказала, і прибрала цей чудовий дар подалі. До мого повноліття.

Читайте також А тих, хто говорить, що такі звички – суто совкові й жебрацькі, не слухайте.

Тільки от коли мені виповнилося 18 років, я про духи й не згадала. Не до того мені було: друзі, подруги, навчання, вечірки, шанувальники. Потім весілля, дитина, робота.

Закрутило мене життя, закрутило. Заповітну коробочку витягли з шафи тільки недавно. Картон пожовтів, футлярчик запорошився, а запах став кислуватим і неприємним – від тривалого зберігання. Духи, на жаль, також вмирають.

Приблизно в той же час, що й бабуся – духи, мама вирішила показати мені свій дар на повноліття. Фінські чоботи. Їх вона дістала свого часу по блату, і навіть жодного разу не наділа. Вирішила, що мені вони більше підійдуть. Коли заміж треба буде виходити. Ах, яка я буду наречена – у фінських чоботях! Усі женихи будуть мої.

Я поміряла чоботи – вони були якраз на мене. Каблучок у них був маленький, а шкіра – невимовно м’яка. Ідеально для школярки. Але мама проти того, щоб носити зараз. Почекай, ти ще не наречена. Так і пролежали чоботи на антресолях. А через пару років стали не потрібні. У мене нога «переросла» мамину, і чоботи стали безнадійно малі.

А у мами стали опухати кісточки на ногах, і для неї усе це багатство тим більше стало не потрібним. Спочатку ці чоботи запропонували незаможній багатодітній сусідці: чи не хочете? Але сусідка була хоч і багатодітна, а річ хотіла мати модну. Тоді засунули чарівні чоботи в мішок і віднесли на смітник. Можливо, бомжам знадобляться.

Ви скажете, подумаєш, духи, чоботи. Це все дрібниці. Але одного разу я почула схожу історію, від якої дуже гірко.

Жінка виховувала сина одна, і намагалася, щоб у нього все було. Працювала на трьох роботах, ледве спати і їсти встигала. Так ось, одного разу прийшла вона з чергової роботи, на яку влаштувалася, щоб синові модні кросівки купити. Прийшла втомлена, зла. Чує: син-підліток в двері шкребеться. Поговори зі мною, мамо. А їй ніколи.

Голова приросла до подушки і стала важка-важка. Давай завтра поговоримо, не до тебе зараз. Виспалася, і знову пішла на підробіток, прибиральницею. Все уявляла собі кросівки, і сина в них. А коли повернулася на завтра, виявила страшну картину: сина не стало. Не дочекався він цього завтра. Йому вчора треба було.

Я, боронь Боже, нікого не звинувачую. Ні рідних – адже вони діти епохи дефіциту. Ні, тим більше, ту нещасну жінку. Думаю, вона кожен день згадує те «завтра».

Але один урок я для себе взяла з цих історій:

Коли відкладаєш що-небудь на потім: приголомшливий запах парфумів, м’які і зручні чоботи, солодку цукерку, радість спілкування з близькими людьми – треба пам’ятати, що у цього всього теж є термін придатності. Не встигнеш вчасно з’їсти, поносити, порадіти, пропустиш час – і сама не помітиш, як все перетвориться в прах і тлін.