До останнього я сподівалася, що мене не впізнали, бо ж і виглядала я по-іншому, ніж в молодості

Підробляю на виїзних банкетах, бо не зводжу кінці з кінцями. Доньку виховую сама, оскільки її тато покинув мене, коли дізнався, що я чекаю дитину. Аліменти все-таки платить, і на тому спасибі.

Вова з донькою бачився лише в суді, коли я подала на нього на аліменти. Родичі Вови теж від нас відхрестилися і в житті Діани участі не приймають.

Досить багато пройшло часу, і я знала, що я ще зустріну його, але я собі уявляла це зовсім по-іншому: я на Бентлі, він — милостиню просить. Реальність була набагато суворішою…

 

Читайте також Притча Все в цьому світі повертається бумерангом.

Він в гарному дорогому костюмі посміхався гостям, а поруч сиділа наречена в шикарному платі. На тому весіллі були всі: дідусь і бабуся моєї Діани, її тітка і дядько, двоюрідний брат і тато в ролі нареченого.

А я їх всіх обслуговувала. Це було надзвичайно принизливо… Перша думка була — втекти, і гроші в моїй голові не були важливими. Але я потім згадала, що малій треба купити одяг, скоро ж зима, і за садок оплатити… Я мусила заробити ці дві тисячі гривень.

Я зробила глибокий вдих, підняла голову і пішла працювати. Я зрозуміла, що в цій ситуації не мені має бути соромно, а йому! Я ж не залишала свою рідну дитину.

До останнього я сподівалася, що мене не впізнали, бо ж і виглядала я по-іншому, ніж в молодості: красивою і веселою дівчиною була. А зараз? Втомлена мати-одиначка, якій за щастя урвати пару тисяч.

Повсюди веселі лиця, крики “Гірко”, тости про те, як найшвидше завести дітей. Бабуся Діани так і сказала:

– Онука або внучку мені!

Ось так. А що внучка є — вона забула.

Весілля закінчилося під ранок. Зібравши свої речі, я вже планувала іти на автобус, який відвозить обслугу по домах. Аж тут наш адміністратор передала мені конверт від матері нареченого. Я не могла зрозуміти до чого це і навіщо.Хабар? Подачка? Подяка за те, що я не влаштувала сцену?

Моя мама неабияк розлютилася, коли дізналася про цю ситуацію.

– Даремно взяла. Треба було повернути — в морду жбурнути!

– Навіщо? З паршивої вівці хоч вовни жмут, — зауважила я.

А я була без поняття, куди діти ці гроші, адже треба все. Можливо, заплатити за садок на кілька місяців вперед? Купити Діані сукню й туфлі? Або взяти хороші комбінезони на осінь і зиму?

Усі гроші, до копієчки, я витратила на доньку. Я ж так хотіла її побалувати, а раніше не мала можливості. Її щастю не було меж. Дивлячись на те, як Діана спить з новим плюшевим ведмедем, така сумно стало. Мене накрило відчуття обурення й несправедливості. Чому Вова знайшов соб нове кохання, його нічого не турбує, а я копійки рахую…

Яке майбутнє у нас? Жити від зарплати до зарплати й радіти кожній нагоді заробити зайву гривню?

Він влаштовує весілля на двісті осіб, а для нас ковбаса на столі лише на свята. Йому бажають здорових дітей в новій сім’ї, а ось доля нашої доньки його не цікавить.

Ну так. Аліменти Вова платить. Від двох до п’яти тисяч в місяць. Але я їх не чіпаю, збираю Діані на житло та оплату навчання. Адже я невпевнена в тому, що буду мати в майбутньому хоча б щось.

Не раз задумуюсь, наскільки ж разюче буде відрізнятися життя моєї Діани від дітей у новій Вовиній сім’ї.