Кохання, якого він чекав роки, але все ж своє отримав.

Ми знайомі ще з дитинства. Колись коли мені було років 19-20 я сприймла його як друга, можливо навіть як брата і не більше. У мене було багато різних кавалерів. Чоловічою увагою я не була обділена, а навпаки її було настільки багато, що його  не помічала. Хоча він завжди був поруч. Забирав мене з дискотеки, звідти де я гуляла, проводила час, але звичайно, що без нього. Таке враження було, що він чекає. Мені було дивно. На що він чекає. Йому ж нічого не світить. Ми різні, дуже різні.

Декілька раз він намагався донести до мене, як сильно він мене любить. Я навіть слухати цього не хотіла. Так, мені було його шкода, але ну чим я могла йому допомогти. Я ж зовсім, ніяких почуттів не відчувала до нього.

Йшов час. Мені важко стало у стосунках з хлопцями. Той не підходить тим, той іншим і чомусь так з усіма, мені ніхто не підходив. А він поруч. Завжди підтримував, як друг, їздили на каву, щоб скучно не було. Уже частіше почали проводити час разом.

І тут я їду. Я вирішила поїхати за кордон. Вдома все стало сіро і буденно.

Я гарно влаштувалася, не робота була, а просто кайф. Я в прямому смислі цього слова, обожнювала свою роботу. У мене були найкращі друзі, яких я дуже любила. Не життя, а казка (а він продовжував бути пору. В телефонному режимі правда, але все ж був присутній у моєму житті).

Читайте також: З чоловіком ми і далі живемо разом, він став уважним і люблячим, квіти, подарунки, увага – тепер у мене все це є. Ось тільки я розумію, що більше його не люблю… І серйозно задумуюся про розлучення.

Ця казка тривала 2 роки. Ні, нічого не сталося. Я подорослішала. Зрозуміла, що ця моя свобода уже не така солодка. Я була дуже самотня.

Я прийняла рішення, повернутися назад додому, до рідних.

І як не дивно, мене зустрів “він”. З того часу я уже ніколи з ним не розлучалася.