Коли Оксана відкрила лист і побачила почерк то не повірила своїм очам. Це був той самий почерк, що й на записці, яку вона досі зберігає

Коли Оксана відкрила лист і побачила почерк то не повірила своїм очам. Це був той самий почерк, що й на записці, яку вона досі зберігає. “Твоє волосся, немов пшеничне колосся… А очі… Твої очі – наче незабудки. Я завжди буду пам’ятати тебе …” – це написав їй Андрій ще у школі.

…Вони разом гралися, сміялися, приходили додому брудні-брудні. Дівчинка зі шовковистим волоссям і величезними бантами та хлопчик із кирпатим носом, весь у ластовинні. Бабуся жартома запитувала: “Знову з рябим кудись подалася?”.

А Оксанка зовсім не обіжалася, не зважала на бабусине бурчання. Діти з вулиці мчали велосипедами у степ. Їм було цікаво, що там, за садом, за пагорбом… Клялися на вірність у дружбі. “Не забудеш про мене?” – зазирав у її великі блакитні очі Андрійко. “Завжди буду пам’ятати про тебе”  – ствердно відповідала вона, зачиняючи за ним двері пам’яті.

Мов листки календаря, злітали дні, місяці, роки. Андрій поїхав до міста вчитися на юриста. Потім служив у армії. Оксана залишилася в селі, бо раптово захворіла мама. Пізніше вступила до педагогічного училища, успішно закінчила його і повернулася в рідну хату.

Читайте також: Салат з курячих сердечок: готується швидко та просто

…Листи від Андрія ставали все коротшими. Він нарікав, що в армії важко, дисципліна. Обіцяв, що коли повернеться, вони знову будуть разом.

Одного дня, сестра Андрія принесла неприємну звістку. Прибігла до Оксани, щоби порадитися, яку сукню придбати на весілля брата. Дівчина запропонувала свою – найкращу.

Мама померла. Сестрички повиходили заміж і покинули батьківський двір. А оксана… Вона й далі всім допомагає. Лише школа та її учні не дають сумувати.

Якось до Оксани прибігла стурбована директорка школи Марія Дмитрівна. Вона почула, що в сусідньому селі залишився сиротою маленький Олежик. Вчителька відразу рушила туди… Подолавши всі перешкоди, відчула себе найщасливішою у світі – тепер у неї є син.

Олежи прибіг до дівчини, міцно обняв її: “Мамуся, чому ти не відкриваєш конверт? Від кого цей лист?”. Вона з любов’ю поглянула у великі блакитні очі, на кирпатий носик, щічки, які поцілувало сонечко…

…У конверті стояла засушена троянда і пожовкла від часу фотокартка: дівчинка з двома золотавими кісками і величезними бантами та хлопчик із кирпатим носом і ластовинням. Здавалося, він тихо промовляє: “Не забувай про мене…”.