Мене не прийняла мати мого чоловіка бо я з села. Мовляв не пара йому.А згодом і коханий почав так думати

Ніхто не вірив, що вони будуть разом

А вони повінчались. Марійка й сама думала: «Що він у мені знайшов?». Але Богдан, здавалося, був зачарований. Побачив – і все. Познайомилися в селі на Пасху коло церкви, куди він до бабусі приїздив.
Одружилися якось швидко. Переїхала наша Марійка у столицю. І все наче й нічого: чоловік гарно заробляє, квартира розкішна – живи і тішся. Але… Свекруха Марійку люто ненавиділа. Вона, якби не любов до сина, своїми  пальцями їй би все волосся за раз видерла. «Де таке видано?! – кричала, коли дізналася про майбутню невістку. – Недочесане, недомите кошеня! І наш Богданчик… Селючка необтесана! Столицю їй подавай».

Звісно, та селючка ревіла, аж хлипала. Її ж не навчили бути стервом. А Маргарита Михайлівна лікувала спочатку серце, а потім стрес і депресію. Отак і жили. Добре, хоч бачилися рідко.
Час минав. Якось Богдан на ніч не повернувся. Ніколи раніше такого не було, а тут подзвонив, сказав, що затримається, а потім абонент опинився поза зоною досяжності. Марійка всю ніч не спала, сиділа на кухонному стільчику, коливалася туди-сюди, як маятник. Знову плакала. Бо що вона ще могла?..
Богдан прийшов увечері наступного дня. Просто сказав, що Марійці… пора додому. Грубо говорив, як ніколи.

Вона пішла. Зібрала свій клунучок. Як виявилося, нічого й досі толком не має. Точно селючка. Не більше! Як же соромно було повертатися в село

Читайте також Мені зателефонувала коханка мого чоловіка, запросила мене на зустріч.Після настільки неприємної розмови я розвернулася і пішла, до спільної згоди ми так і не прийшли.

…Літак  в Київі нарешті приземлився. Вона повільно прямувала трапом. Відпочила, засмагла. Завтра – на роботу. Її клієнтки телефонували безкінечно, просили повертатися скоріше, бо ж «просто пропадають» без свого косметолога. Приємно, чого гріха таїти. Вона дарує жінкам красу.

«Обов’язково розкажу Наталці про Ігоря. Або ні: а то ще, не дай Боже, злякає моє щастя», – думала.
Раптом пригадала, як уперше їхала до Києва, як боялася навіть дивитися у вікно, де рух здавався шаленим. А тепер іде на стоянку, де стоїть її білосніжна «Тойота», сама сідає за кермо.

– Привіт, – почула знайомий голос, коли відчиняла дверці машини.

Боже, вона не бачила Богдана відтоді, як пішла з його дому, котрий так і не став спільним.

– Привіт, – відповіла.

– Бачу, ти змінилася. Я навіть не впізнав спочатку. А я думав про тебе, – говорив, задихаючись.

– А я ні, – відповіла. – Хоча обманюю. Думала. Знаєш, спасибі тобі за «селючку». І мамі твоїй теж спасибі передай. І перекажи, що  її ненависна селючка, й сліду не лишилося.