Моя мати завжди була до мене байдужа.Горе матір

Про мене з дитинства тато  дбав, водив до садочка, носив на руках, коли я втомлювалася, навіть казки читав. А мама поводилася зі мною, як з квартирантом — сита, взута, одягнена, то й добре. Мої подруги мені не вірять, але я ніколи не чула від неї ласкавого слова, щоб вона запитала, як у мене справи, з ким я дружу, про що мрію, похвалила мене. Мама мене ніколи до себе не пригортала, не називала сонечком чи зайчиком, як батьки моїх однокласниць.

Спочатку я дуже хотіла заслужити її любов. Малювала для неньки малюнки, з власної ініціативи дитячими руками перемивала весь брудний посуд, чистила їй взуття. А вона подивиться на це все якимсь відсутнім поглядом, кивне, скаже «добре» чи «дякую» — і все. Я, її рідна дитина, ніколи не викликала у неї жодних емоцій. Підпише щоденник, ковзне поглядом по моїх відмінних оцінках — і ні слова. Коли мені було дванадцять років, я потрапила в лікарню із запаленням легень. На жаль, тато через зайнятість на роботі не міг мене часто відвідувати — працював змінами. І, уявляєте, за весь час мама відвідала мене лише раз. Прийшла, поклала на столик апельсини, посиділа п’ять хвилин, спитала, скільки ще дітей лежить разом зі мною в палаті, і пішла. Як я плакала! З кожним роком жити з мамою під одним дахом ставало все важче.

Читайте також У мене не надто щедра доля, вона обділила мене коханням.

З віком я зрозуміла, що і моєму батьку доводиться несолодко. Йому теж хочеться якоїсь підтримки, розуміння, жіночого тепла, а не холодної байдужості. У шістнадцять я, можна сказати, втекла з дому — вступила в училище, бо дуже болісно було усвідомлювати, що я не потрібна тій, яка дала мені життя. Тим більше, коли уявляла, що за два роки у школі буде випускний і всі дівчата ходитимуть з мамами по магазинах у пошуках сукні, придумуватимуть модні зачіски й святковий макіяж. Продовжувати навчання вдома не захотілося.

У чому моя вина? Я тисячі разів питала про це батька. У більш дорослому віці підозрювала, що у мами є коханець. Міркувала про те, що я, скоріше за все, небажана дитина. Думала, можливо, саме тато відговорив її від аборту. Батько від моїх запитань, як правило, відмовчується. З його уривчастих відповідей я зрозуміла, що у мене був братик Юрчик. Дитина прожила лише шість місяців і несподівано померла уві сні. Мама дуже побивалася за ним, а потім якось до всього охолола. Але хіба я винна, що Бог забрав у неї цю дитину? Я ж не згрішила у тому, що народилася на цей світ через кілька років після сімейної втрати. Донині безсонними ночами я думаю, чи є моя провина в тому, що я так і не відігріла серце своєї мами.