У мене не надто щедра доля, вона обділила мене коханням.

Я довго хотіла  кохати і бути коханою. Чекала того самого, хто розумітиме мене з півслова, з ким бачитиму одні сни, в чиїх обіймах буде тепло і затишно. Людину я якою я стану щасливою та ми будемо разом будквати майбутне.Але нерідко життя диктує нам свої жорсткі умови, а кольорові мрії розбиваються об невблаганну реальність.

Я досі прокидаюсь одна. Мені нема кому сказати «доброго ранку» і приготувати смачний сніданок. Нема кого попередити, що затримаюсь на роботі. Я так і не стала матір’ю, хоча дуже люблю дітей і потай милуюся сусідськими малюками. Вечори, особливо осінні, холодні і тьмяні, коротаю зі своїм єдиним співрозмовником — розпещеним і хуліганистим плямистим котом. Та, не зважаючи на одноманітність і розміреність буднів, почуваюся спокійною і щасливою. Мабуть тому, що врешті заставила себе не боятися самотності.

Читайте також  Діти заборонили бачити внучку, та телефонують тільки коли потрібні фінанси.Не заслужена старість

Так, у мене не надто щедра доля, вона обділила мене коханням. Раніше я плакала, особливо переглядаючи родинні фото знайомих. І собі хотілося весільної сукні, лепету немовлятка, приємних домашніх клопотів. Старанно вирізьблювала ці образи у своїй уяві. Та не судилося. Втекла моя молодість, не стоять на місці роки. Тепер інші принци, задивляються на інших, зовсім юних принцес.

А я вже звикла, зжилася зі своєю самотністю. Ціную те, що в мене є, і не журюся пусткою в хаті. Як дитина, смакую маленькі щоденні радощі: яскраве, як виклик, цвітіння пізніх квітів, улюблену книжку, добру і міцну каву. Зустрічаю день і вже не мрію кохати й бути коханою. Просто живу. А якщо на серце набігають нечасті хвилини суму, кутаюсь у свою самоту, як у пухнасту шаль. Бо ж перестала боятися одинокості.