Не у кожного є можливість бачити фарби світу… Треба з розумінням ставитись до цього: цінувати свої можливості і не забувати про тих, хто поруч.

Зранку я гуляла з собакою. Насолоджувалася сонцем, прохолодним повітрям і спогляданням чарівних змін у природі. Та ось Тіна різко почала гавкати на старенького дідуся з кульбою.

Мабуть, палиця здалася їй чимось небезпечним. Але чоловік спокійно зреагував на гавкіт. Стояв задумливий, наче прислухався до чогось. «Дивний якийсь»,– подумала я, задивившись на нього… Високий, худорлявий, років 60-70. Він невпевнено ходив по алеї і довго міг стояти на одному місці, наче когось чекав.
Наступного дня ми знову пішли на прогулянку і зустріли того самого дідуся. Цього разу я наважилася привітатися:

– Добрий день!
– Вітаю,– відповів дідусь. – Якої породи собака?
– Спаніель, – сказала я.
– Опиши її, – попросив він.

Мене здивувало прохання незнайомця. Невже він сам не бачить, яка вона?..
– Шерсть чорно-білого кольору, звати Тіна, – відповіла йому.
– Дякую, – сказав дідусь.
– До побачення, – попрощалася я.

Кілька днів підряд я спостерігала за дідусем і зрозуміла, що він – сліпий. Цей чоловік не може бачити красу природи: яке незвичайно мінливе небо протягом дня, як сонце вилискує сяйвом, промінням будить природу від сну, як гарно навколо… І я вирішила: наступної зустрічі обов’язково познайомлюся з ним…
Не у кожного є можливість бачити фарби світу…

Треба з розумінням ставитись до цього: цінувати свої можливості і не забувати про тих, хто поруч. Адже так багато залежить саме від нас!.. Будьмо добрими!..

Читайте також Зрада чоловіка зробила Оксану сильною жінкою. Жорстокий урок життя