Одна жінка раптово потрапила в лікарню.

О першій годині відвідувань до неї тут же прибули турботливий чоловік і сини. З собою вони несли цілу баночку відварених риб’ячих хвостиків. А у жінки від такої турботи трапилася істерика.

– Як ви можете, я ж хворію! Мені ж так погано, а ви тягнете мені рибку за залишковим принципом! – плакала жінка. А чоловік і сини щиро не могли зрозуміти, що вони зробили не так.

– Але люба, ми ж живемо з тобою 20 років, і кожен раз, сидячи за столом, ти вибирала саме хвости! – розгублено констатував чоловік. – Природно, ми думали, що це те, що ти найбільше любиш!

Тоді-то жінка і зрозуміла, що дійсно все життя обділяла себе. Брала найгірший, останній шматочок. Усе найкраще залишала для чоловіка й дітей. Так робила її мама, так її навчили в дитинстві. А як інакше, адже людина не повинна бути егоїстом.

Читайте також Синдром бідності, який тягнеться з СРСР

Як часто я чую історії хороших дівчаток, хороших жінок, яких виховали в парадигмі «не будь егоїстом» або «краще – близьким». Всі вони, як правило, отримують гіркий досвід в житті.

Одні натикаються на непорядних людей, споживачів. І пройде ще досить багато часу, перш ніж вони зможуть відрізняти хороших людей від поганих. Навколишні говорять їм: сама винна, у тебе що, очей немає? А очі у дівчинки справді не вміють відрізняти споживацьке ставлення до себе. Про це їй мама не розповідала.

Інші, як жінка з рибкою, все життя терплять, і отримують зовсім не те, що вони хочуть. Вони й самі не розуміють чому, а що тут розуміти? Якщо ти постійно будеш брати собі тільки хвостики, то і навколишні будуть підсовувати тобі хвостики. І чоловік, і діти. Іноді навіть з найкращих спонукань.

Безумовно, важливо навчити людину ділитися. Важливо прищеплювати їц думки, що іноді доводиться жертвувати чимось заради рідних. Однак я вважаю, що це вміння завжди має доповнюватися й іншим умінням. Умінням розуміти, що тобі хочеться, і говорити про це оточуючим. Умінням розуміти, що тебе використовують. Умінням бути егоїстом в розумних межах. Це дуже важливе, часто недооцінене вміння – думати про себе… Правда ж?