– Оксанко, не буде у тебе цієї хвороби, я обіцяю, не бійся, – тихо відповіла її мама.

З Оксанкою ми познайомилися в технікумі, їй на той момент було п’ятнадцять років. Виявилося, що живе вона в сусідньому будинку. Ми часто поверталися разом додому після занять, я їй допомагала з навчанням, а вона дозволяла мені робити реферати на своєму комп’ютері. У мене комп’ютера тоді ще не було.

У Оксани були звичайні батьки, вже літні на той момент. Мати працювала все життя в пологовому будинку акушеркою, а батько працював слюсарем на заводі. Але дочку свою вони пестили й плекали, виконували всі її бажання.

Коли ми стали більш тісно спілкуватися, я дізналася, що мати завела Оксанку в сорок чотири роки, а батькові на той момент було близько п’ятдесяти. Вона мені не раз розповідала про свої підозри: що здається не рідна їм.

Читайте також Але за 12 років, я так і не змогла його покохати. Є симпатія та привичка, ставлюсь до нього з повагою та розумінням, але кохання немає.

Я придивилася уважніше. У Оксани волосся світло-русяве, майже що блондинка, а у батьків – темне. Зовні вона не дуже-то схожа, у неї помітна ямочка на підборідді, ні у кого з батьків такої немає. Тільки зростом, як і вони, така ж дюймовочка.
Якщо подумати, оскільки мати працювала в пологовому будинку, вона могла вибрати для себе малюка-відмовника і навіть домовитися з лікарями і оформити дитину відразу на себе. Адже не тільки в фільмах таке буває!

– А якщо ти дізнаєшся, що не рідна, що ти робитимеш? Образишся? Станеш шукати своїх справжніх батьків? – Ні що ти! Не ображуся, звичайно. Вони ж мене виростили, вони мене люблять. Я навіть вдячна буду, що не потрапила в дитбудинок. І шукати біологічних батьків я не буду. Навіщо мені це? Не бачу сенсу.
Минуло п’ять років після закінчення технікуму, дружити ми не перестали. Я зайшла до Оксани додому після роботи, попити чаю і дізнатися як у них справи, тому що мама у неї захворіла. Зустріла вона мене в сльозах:

– У мами важка хвороба. Бабуся теж від “цього” пішла з життя. Лікар сказав, що це спадкове і є високий ризик, що і у мене буде “це”. Мати Оксани була бліда і сумна, але все одно почала клопотати на кухні і наливати чай. Оксана не витримала: – Матусю, ти тільки скажи, рідна я тобі чи ні! Не хочу все життя через це хвилюватися. – Оксанко, не буде у тебе цієї хвороби, я обіцяю, не бійся, – тихо відповіла її мама.

Більше вона нічого не сказала, але і цього було достатньо. Ми з Оксаною, усе зрозуміли…