Та Єва й сама воліє тримати в секреті цю моторошну історію. Тож ні діти, ані чоловік не знають про незваного гостя, який час од часу з’являється в їхньому домі…20 років її переслідує… привид Так жінка спокутує гріхи своєї матері.

Майже все своє дитинство Єва жила в інтернаті. Чи там погано було? Та ні. Чи самотньо? Навпаки. Бо як тільки поруч нікого не ставало: ровесників, вихователів, словом, живих людей, одразу з’являвся ВІН, привид.

Коли вперше до дівчинки прийшов чоловік середніх літ, Єва уже й не пригадає. Мабуть, іще тоді, коли не стало мами. Тобто не зовсім не стало: вона просто поїхала жити… в тюрму.

Злочин, за який судили жінку й осиротили її маленьку доньку, був не такий уже й страшний. Принаймні для НАШОГО світу.

Але ТАМ, у потойбіччі, такого гріха не прощають.

Читайте також Мене програв в карти мій коханий. Таблеток наковтаюся Вже й придумала, що зроблю це на Трійцю. Бо ж самогубців до раю не впускають. А так – свято велике, може, Господь і пробачив би…

Не простили тому волинянину, який привіз додому металевого хреста з чужої могили (бо небіжчику пам’ятник встановили) і через кілька днів сам відійшов у Царство мертвих.

Не простили і Євиній мамі, яка забирала з могил вінки та штучні квіти і потім їх продавала.

Як живеться зараз цій жінці і чи живеться? Не будемо ворушити сумного.

Та найгірше, що спокутувати материн гріх мусить вона – ні в чому не винна Єва.

…Коли в інтернаті стали помічати дивну поведінку підопічної, дівчинка соромилася розповісти про НЬОГО.

Хто ж повірить у те, що бачити вдається тільки Єві?

Але якось дівчинка «розкрилася»: розповіла одній із вихователів про «чужого дядька, який весь час за мною ходить».

– А де він зараз, голубонько? – лагідно запитала жінка.

– Ось там, коло дверей стояв. Та як ви про нього згадали, сховався.

– Він завжди за тобою ходить?

– Ні. Разів пару за день провідує.

– А вночі?

– Як коли. Іноді навіть спати біля мене лягає…

З часом Єва звикла до привида. Перестала його боятися. Та він і не робив нічого злого. Єдине, чого не дозволяв, розповідати про «чужого дядька». А коли дівчина починала розкривати ЇХНІЙ секрет, привид брався душити Єву.

– Невже від НЬОГО спасіння нема? – якось запитала вихователька, котрій Єва розкривала всі свої секрети.

– Є. У церкві, – зашепотіла дівчина. – Оце, як ми в неділю до монастиря їздили, я до храму зайшла. Йду до ікони і відчуваю, ніби хто мене у спину свердлить. Озираюся – ВІН. Стоїть на порозі церкви і головою хитає: «Не йди, не йди». В ту мить я все одно до ікон підійшла, приклалася, а він, як навіжений зробився: рукою мене кличе, мовляв, виходь негайно! І тільки як я вже на вулиці була, привид заспокоївся.

…Коли Єва стала дорослою, пробувала відмолити гріхи матері, просила Господа дати і їй спокій, і тій душі, що не має місця ні на Небі, ані на Землі. Проте дарма.

Коли вийшла заміж, привид і далі з’являвся. Щоправда, рідше. Перестав уночі коло жінки моститися. Видно, закони потойбіччя не дозволяли до повінчаної лягати. Але так само, як і раніше, забороняв розповідати про себе. Тільки почує згадку про «чужого дядька», знову починає душити.

Та Єва й сама воліє тримати в секреті цю моторошну історію. Тож ні діти, ані чоловік не знають про незваного гостя, який час од часу з’являється в їхньому домі…