Тільки тепер я зрозуміла, що на свою маленьку пенсію я не зможу прожити. Адже треба оплачувати комунальні послуги, кошти на їжу, і на той час стала часто хворіти.

Коли підросли наші донечки, ми з чоловіком полегшено зітхнули, нарешті нам стане легше. Виховували ми двох донечок одні, тяжко було.

Працювали обоє на заводі, нам платили мало, тому економити приходилось на всьому. Я пишалась тим, що діти ходили в школу не гірше за дітей, в яких заможні батьки. Собі відмовляли в усьому, лиш би дівчатка одержували все, що їм потрібно. Марно ми сподівались, що полегшає. Закінчивши школу, дівчатка далі пішли вчитися, і знову потрібно одягати, давати гроші на прожиття і так далі. Я ще пам’ятаю як треба економити, тому все почалось спочатку, головне щоб діткам добре.

Читайте також Через свою дурість розплачуюсь досі.

Після навчання одна за одною, донечки повиходили заміж. Не забарилися з онуками. Коли пройшов час декретної відпустки, обидві заявили, що дітки (тобто наші онуки, в обох хлопчики), ще маленькі, щоб водити в дитячий садок. Попросили мене сидіти з онуками, нехай трішки підростуть. На той час я була на пенсії, але на роботу ходила, так легше фінансово. Порадившись із чоловіком, вирішили, що я буду з онуками, а він, також пенсіонер, працюватиме.

Дві пенсії й одна зарплата нам вистачало. Допомагали донечкам і самі жили в достатку. Зяті наші зайнялись одною справою разом, і через деякий час справи в них пішли в гору. Ми з чоловіком пишались, що в дітей все добре, а те, що вони як і раніше просять гроші, то на одне, то на інше, нас не насторожило. Раз треба, то треба.

Чоловіка не стало зненацька. Вранці пішов на роботу, а додому більше не прийшов. Впав біля свого робочого місця, швидка допомога приїхала швидко, але вже було пізно. Я дуже тяжко переживала , адже прожили ми з ним сорок два роки. Донечки також горювали за татком, але в них свої сім’ї, і через деякий час забрали онуків, сказавши, що час ходити в дитячий садок. Залишилась я одна зі своїм горем і відчаєм.

Тільки тепер я зрозуміла, що на свою маленьку пенсію я не зможу прожити. Адже треба оплачувати комунальні послуги, кошти на їжу, і на той час стала часто хворіти. Ліки купувати не завжди вдавалось. Коли одного разу дочки завітали в гості, я завела розмову про те, що якби вони мені допомагали оплачувати комунальні мені лишались би кошти на ліки. Старша донечка відразу сказала, що вона не може, адже в них і так мало грошей, а витрати великі. А менша удала, що не почула. З того часу вони до мене більше не ходять. А як же я? Невже заслужила такої неповаги від дітей?