В той день Леся Володимирівна зібрала дочок на природі, в надії їх помирити. Примирення, звичайно ж, не вийшло.

– У мене дві доньки, і зараз вони не спілкуються. Мені від цього прикро, адже вони ж рідні сестри. Я ж другу дочку народила, тільки усвідомивши, що у першої нікого не буде після того, як нас з батьком не стане! Думаю, нехай буде у моєї доньки на світі рідна душа! А тепер вони терпіти один одного не можуть, уявляєш, і бачити не хочуть.

Звичайно, такий стан справ дуже засмучує літніх батьків. Леся Володимирівна ось уже кілька років намагається помирити дочок. Нічого, на жаль, не виходить: розгорається черговий скандал, і конфлікт між жінками поглиблюється ще більше.

– Виховували обох в любові, абсолютно однаково. Нікого ніколи не виділяли, навпаки, завжди підкреслювали, що любимо обох … В дитинстві різниця в віці у них була пристойна – десять років, то вони ніколи не сварилися .. А потім і взагалі роз’їхалися. Старшій, Світлані, в двадцять чотири роки ми з батьком однокімнатну квартиру віддали – у неї наречений був, справа йшла до весілля. Ну ось, ми і вирішили, хай починає сімейне життя в своїй квартирі… Галинці тоді, виходить, чотирнадцять минало, вона ще в школі вчилася…

Ми з чоловіком були впевнені, що поки вона виросте, ми ще щось придумаємо. На жаль, допомогти з квартирою молодшій доньці у нас не вийшло. Якби вона у нас була, невже б не допомогли? Але ось так склалося. Галинка, вийшовши заміж, взяла квартиру в кредит. З чоловіком двоє діток у них. І ми вже в віці, на жаль, і грошей особливо не накопичили, нема чим допомогти.

Читайте також:  А потім, як грім серед ясного неба, дізналася жінка , що у її чоловіка є інша .

У старшої, Світлани, сімейне життя так і не склалося. Вона пожила з тим хлопцем, але до одруження не дійшло. Квартиру батьки у засмученої дочки, звичайно ж, не забрали. Дівчина і так була пригнічена через розрив з нареченим. Та й дорослій доньці треба десь жити. А про те, що житло коли-небудь буде потрібно і молодшій доньці, тоді і не думалося – здавалося, що до цього моменту, ще дуже далеко …

Зараз Світлані сорок чотири, вона так і живе все життя в тій, подарованій батьками, квартирі. Вона одна, ні сім’ї, ні дітей у неї немає і ніколи не було. Працює на роботі, подорожує, добре одягається. Має можливість: житло у неї є, і зарплату Світлана витрачає лише на себе.

Молодшій сестрі, Галині, тридцять чотири, і у неї зовсім інші турботи, ніж у її сестри, адже у неї двоє дітей і квартира, за яку вони з чоловіком віддають одну зарплату цілком. На другу живуть вчотирьох: платять комуналку, купують продукти і одяг, забезпечують дітей. У них досі старенький автомобіль, який потрібен їм для роботи. Новий автомобіль вони не спроможні собі купити.

Але старша сестра, замість того, щоб якось допомогти молодшій, кричала якось на дачі:

– Я не просила тебе народжувати! Це твої особисті проблеми! Думати треба головою! Іди ще третього роди!

В той день Леся Володимирівна зібрала дочок на природі, в надії їх помирити. Примирення, звичайно ж, не вийшло. Справедливості заради треба відзначити, що Галина теж не мовчала. Добре, що хоч не дійшло до гіршого…

– Не розумію, ну чому вони так! – ледь не плаче Леся Володимирівна. – Найрідніші люди! Як так!

Хоча літня жінка розуміє, що сама вбила клин між своїми дітьми, не поділивши порівну майно!

Галина на батьків не ображається – вони квартиру віддали дітям, які можуть бути до них претензії? Ображається вона на сестру, яка раптом вирішила, що все має бути для неї. З якого дива? Могла б поділитися … Якби у Світлани була сім’я, діти – Галина б і слова б не сказала. Але ситуацію, що склалася вважає несправедливою. Чому одній все дісталося просто так, а інша має усього досягати сама, та ще й з двома дітьми на руках.

Леся Володимирівна бачачи всі свої поразки у примиренні дочок, уже й не знає, що їй зробити, щоб хоч якось виправити ситуацію.