— Внуки хоч зрідка навідуються? Недалеко ж живуть. — Та де там! Їм мене треба було, коли грошей на навчання не було.

Жінка з дитиною зайшла в магазин села. Купила там продукти, які планувала, пішла. Двоє стареньких бабусь дивились їй услід. Кожна собі щось думала, а Ганна таки заговорила першою.

— Таке малесеньке дитяточко! Ще рости й рости, аж доки мама дочекається собі підмоги…

— Аби лиш не дочекалась того, що я. От маю двох дітей, а мені хоч би хто слово добре сказав! Син п’є. Як нема грошей, то ще й пенсію просить. А як не дам, то так пообзиває, що соромно людям в очі дивитись. Мав сім’ю, не зміг собі з нею дати ради, тому тепер тільки до чарки і тягнеться. Та що там, він уже й дід! Має онуків, а не змінилося нічого. Одне й те саме, Ганно… Мала такого чоловіка, тепер і син такий. Хтось ще давно мені то казав, що як нема щастя змолоду, то й потім не буде…

— А дочка що?

— Я вже скоро забуду, яка вона на вигляд! А росла золотим дитям! Ніжна, добра, чуйна!Я собі й тішилась, що буде з ким поговорити на старості літ. Я ж їй все, сама недоїдала і обмежувалась навіть у найнеобхіднішому, навіть коли й могла собі дозволити. А все щоб їй, донечці, найкраще. Тільки й купляла тканини й носила до швачки. Ніхто так одітий не ходив, як вона, віриш, Ганю? Ніхто! Але як лиш вийшла заміж — ніби підмінити мою дитину! Тільки й відговорювалась, кидала мені ті слова як псові м’ясо… Потім і поїхала до Польщі до чоловіка свого. Там собі й живе, навіть листи не пише, а я все ходжу та й ходжу до тої пошти щотижня. Уже 5 років її не бачила я. 5 років…

Читайте також:Найгірший біль — зрада. Коли вам зрадили, а ви продовжуєте дозволяти так чинити із собою.

Була мовчанка. Марія витирала сльози, Ганна хитала головою і продовжувала запитувати.

— Внуки хоч зрідка навідуються? Недалеко ж живуть.

— Та де там! Їм мене треба було, коли грошей на навчання не було. Я ж копійку до копійки складала, лиш би їм добре було. Невістка навіть не подякувала ні разу. Та що я винна, що син у мене такий? Я їй і дітей дивилась, коли та ще вчилась, і по господарці помагала… Я всю роботу на себе скинула, бо двоє дітей, ще й хлопців — то тяжко. А вона й не дивиться у мій бік тепер. Онуки до неї приїжджають на своїх машинах, а до моєї хати ні ногою. Нема мене в їхньому житті.

Знов мовчали. Марія дивилась кудись за горизонт, помічала безтурботних дітей і з сумом в серці жила далі…