Вони запросили мене до себе. Купили шашлик. Олеся нарізала салатиків, навіть пляцка спекла. Посиділи чудово.

В мої 33 роки я, нарешті, здійснив мрію всього життя. Купив квартиру.
Яких зусиль і поневірянь мені це коштувало. Але все вже позаду. Ось вона – моя фортеця, моє щастя, моя квартира. З цими чарівними думками я стояв на кухні, оточений коробками, мішками, тюками. Переїзд був важким. Я втомився і зголоднів. Але знайти сірники в цьому хаосі виявилося не реально. Що робити? Ну не розпалювати ж вогонь, як первісна людина камінням. Ось і пішов до сусідів за вогником.

Читайте також Десять років тому, після розлучення з чоловіком, я поїхала до подруги в Італію: відволіктися і підзаробити.

Вирішив – заодно і познайомлюсь. Коли відчинилися двері, я мало не знепритомнів. Таку гарну і яскраву дівчину я давно не зустрічав. І я вже майже закохався, але в глибині квартири пролунав дитячий плач.
Олеся, так звали мою прекрасну сусідку, попросила, що б я сам взяв сірники на кухні. Вони лежали в золотистій коробочці на полиці, за холодильником. Навіщо так ховати сірники? Без підказки господині я їх в житті не знайшов би.
Олеся вкладала спати свою донечку, і я не став її турбувати. Швиденько запалив у себе плиту, повернув сірники на місце і закрив за собою двері. Я був дуже радий нашому знайомству. Моя душа тремтіла. Але! Дівчина моєї мрії була заміжня. Сумно, але факт. Життя то триває.

Незабаром мені випала нагода познайомитися і з її чоловіком, боксером Миколою. Класний виявився хлопець – веселий, душевний. Якось на вихідні ми вирішили по-сусідськи відсвяткувати наше знайомство.
Вони запросили мене до себе. Купили шашлик. Олеся нарізала салатиків, навіть пляцка спекла. Посиділи чудово. Посміялися від душі, наїлися, напилися і пішли ми з Миколою на балкон. На перекур. Спохватилися – а запальнички то немає ні у нього, ні у мене.
Він сірники на кухні шукає, а знайти не може. І тут я видаю – “Та на поличці вони, за холодильником. Бачиш, он у тій золотистій коробочці…”. І тут я зустрівся поглядом з Миколою. Такого дикого погляду мені бачити не доводилося за все своє недовге життя. Навіть стало лячно. На мене дивився не добродушний сусід, а розлючений звір. Але, перш ніж отримати в око, я встиг все пояснити. До речі, дружимо до сьогодні…
але до того вже йде!