Я пам’ятаю все, з першого дня, коли дізналася, що стану мамою. Я навіть повірити не можу, що колись була байдужою, то була не я. І я не знаю більшого щастя, ніж бути мамою.

Дітей я не любила і коли планувала своє майбутнє сімейне життя, я ніколи не думала про дітей, звичайно, що я розуміла те, що діти в мене будуть, але потім, колись.

Після того як я вийшла заміж, дітей звичайно я не планувала. Але на все воля Божа. Через рік після одруження я дізналася, що чекаю дитину. Я не сильно зраділа цій новині, хоча чоловік, дуже був радий. До появи дитини на світ, я нічого такого не відчувала і материнських почуттів у мене теж не було.

Після народження дитини, я теж не дуже наповнилася любов’ю. Спочатку я просто обслуговувала його. Купала, годувала, переодягала, гуляла з ним. Всім говорила, що люблю, звичайно, але насправді мені було якось байдуже. Коли синові було шість місяців, я помітила, що коли він їсть, він пильно дивиться на мене. Так, ніби вивчає моє обличчя. І я стала з ним розмовляти. А потім коли йому було майже пів року, він захворів. Лежав на дивані і надійно до мене посміхався. Тоді моя душа вперше плакала від жалості до цієї крихітки. І тоді я вперше в житті відчула, наскільки сильно я його люблю.

Читайте також: Невже не можна просто спілкуватися? Навіщо пов’язувати себе формальностями і штампом у паспорті?

Коли йому виповнилося два рочки, я віддала його в дитячий садочок. Перший день всього на дві години. Самого. Я стояла і плакала на вулиці, не соромлячись нікого, а в душі у мене було бажання – ніколи з ним не розлучатися. Бачити його посмішку, чути його сміх, йти з ним поруч і говорити про все на світі.

Скоро йому вже виповниться сім років. Він дуже самостійни. Розповідає татові, що було на прогулянці і з діловим виглядом спілкується з бабусею по телефону. Любить солодощі і нові іграшки. Я люблю його більше життя. Я пам’ятаю все, з першого дня, коли дізналася, що стану мамою. Я навіть повірити не можу, що колись була байдужою, то була не я. І я не знаю більшого щастя, ніж бути мамою.