Я теж хотіла бути замі­жньою, теж хотіла бути «чесною». А покохала чужого нареченого.

В інституті за­кохалася в однокурсника. Якось до дека­нату прийшли батьки дів­чини, з якою він зустріча­вся до нашого знайомс­тва і сказали, що вона чекає дитину. Перед моїм коханим постав вибір — або одруження, або від­рахування з інституту. Він обрав останнє.

А я замість того, щоб його підтримати, доказувала йому, що він робить не правильний поступок, бо не добре, щоб дитина росла без батька. Він таки пішов з нею до загсу.

А я «у відповідь» вийш­ла заміж. Не з любові, а щоб на перекір.

Ми зустрілися аж через десять років після ін­ституту. Я на той час уже розлучилась і сама вихо­вувала сина, він таки не наважився піти від дружини через дітей.

Той холодний вечір нашої зустрічі у напівпорожній кав’ярні здався обом найдорожчим, що до­сі було в житті.

Згодом ми таки почали зустрічатися. Не вміла я ховатися зі своїм щастям. За моїми плечима перешіп­тувалися колеги, сусіди.

Та не треба всім дивитись в мою душу. Тільки я знаю, що таке самотність. Навіть найближчі родичі не могли збагнути, чому я цураюся наших родин­них свят: весіль, іменин, усіляких ювілеїв та річ­ниць. Бо одна справа йти туди у парі, й зовсім інша — самій. Заміжня жінка, мабуть, не знає, як може боліти душа від пустоти. І коли трохи виглянуло щастя, хай на половину, – всі вирішили мене судити.

Та я не шкодую ні за втраченим добрим ім’ям, ні за жодним радісним днем…

Хоча даремно ми нама­галися повернути наше минуле — сподівання на спільну сім’ю не здійсни­лись.

Читайте також: Летіла заміж у заможне життя, віддала йому свою молодість, а опинилася на узбіччі у себе вдома

У мого щастя несподівано захворіла донечка, про розлу­чення тепер не могло бу­ти й мови. Ми обоє прийняли це сми­ренно. Розлука стала нам покутою. Діти не повинні страждати.

Ми ще зустрічалися кілька разів, інколи, в найскрутніші хвилини, передзвонювались, але то вже було прощальним.

І крізь роки я йшла сама, я не змогла забути свого щастя.

На той час я була не­молода 50-річна жінка, обтяжена турботами. Син з невісткою іноді під­кидали онука на вихідні. Треба було їздити до ста­рих батьків у село. Носила сумки до електрички сама. Від приро­ди незаздрісна, я почала заздрити жінкам, котрим ті торби тягнули чолові­ки. Вони ж мали розкіш повертатися з дач із бу­кетом квітів…

Удома було ще гірше: самотність визирала з усіх кутків і не було від неї по­рятунку. Поки консервува­ла, варила, доводила до пуття привезене — все для дітей, то ще забувала свою реальність. А потім мучило безсоння, образа не­відомо на кого. Я в свої п’ятдесят почувалась безнадій­но старою.

Почуття прийшло не­сподівано. Моє друге щастя ледве втиснувся в елект­ричку з рюкзаком. Ми пристальним поглядом дивились одне на одного. На кінцевій зупинці він ухопив мої речі й по­тягнув до зупинки. Вперше в житті хтось це зробив за мене. З’ясувалося, ми й жи­вемо зо­всім поруч. На прощання цей чоловік віддав мені торбинку з яблуками.

Удруге випадково зу­стрілися в лікарні, куди я поклала хвору матір, а він провідував дружину пі­сля інсульту. Вона була паралізованою.

Уже з перших зустрічей ми відчули взаємне тепло, якого обом там бракува­ло. І — радість, якої не бу­ло давно. Я так довго мучила себе за те, чи маю я право на нього, адже там його паралізована дружина.

Інколи ми зустрічались у мене вдома за чаш­кою чаю та тістечками, ні­би студенти.

Той, хто не зві­дав самотності, не може уявити, яке це щастя — зустріти на схилі літ рід­ну душу. І хто може осу­дити за цю несподівану радість двох одиноких людей, котрі усе життя жили лише для інших і ра­птом наважилися поду­мати про себе?

Мені вистачало того, що є — на­ших вечірніх зустрічей, сповідей або мовчання. І дивного спокою, що осе­лився у моїй душі. І вдяч­ності у його погляді.

І так по житті моїм виходило, що все життя люблю чужих чо­ловіків.