В інституті закохалася в однокурсника. Якось до деканату прийшли батьки дівчини, з якою він зустрічався до нашого знайомства і сказали, що вона чекає дитину. Перед моїм коханим постав вибір — або одруження, або відрахування з інституту. Він обрав останнє.
А я замість того, щоб його підтримати, доказувала йому, що він робить не правильний поступок, бо не добре, щоб дитина росла без батька. Він таки пішов з нею до загсу.
А я «у відповідь» вийшла заміж. Не з любові, а щоб на перекір.
Ми зустрілися аж через десять років після інституту. Я на той час уже розлучилась і сама виховувала сина, він таки не наважився піти від дружини через дітей.
Той холодний вечір нашої зустрічі у напівпорожній кав’ярні здався обом найдорожчим, що досі було в житті.
Згодом ми таки почали зустрічатися. Не вміла я ховатися зі своїм щастям. За моїми плечима перешіптувалися колеги, сусіди.
Та не треба всім дивитись в мою душу. Тільки я знаю, що таке самотність. Навіть найближчі родичі не могли збагнути, чому я цураюся наших родинних свят: весіль, іменин, усіляких ювілеїв та річниць. Бо одна справа йти туди у парі, й зовсім інша — самій. Заміжня жінка, мабуть, не знає, як може боліти душа від пустоти. І коли трохи виглянуло щастя, хай на половину, – всі вирішили мене судити.
Та я не шкодую ні за втраченим добрим ім’ям, ні за жодним радісним днем…
Хоча даремно ми намагалися повернути наше минуле — сподівання на спільну сім’ю не здійснились.
Читайте також: Летіла заміж у заможне життя, віддала йому свою молодість, а опинилася на узбіччі у себе вдома
У мого щастя несподівано захворіла донечка, про розлучення тепер не могло бути й мови. Ми обоє прийняли це смиренно. Розлука стала нам покутою. Діти не повинні страждати.
Ми ще зустрічалися кілька разів, інколи, в найскрутніші хвилини, передзвонювались, але то вже було прощальним.
І крізь роки я йшла сама, я не змогла забути свого щастя.
На той час я була немолода 50-річна жінка, обтяжена турботами. Син з невісткою іноді підкидали онука на вихідні. Треба було їздити до старих батьків у село. Носила сумки до електрички сама. Від природи незаздрісна, я почала заздрити жінкам, котрим ті торби тягнули чоловіки. Вони ж мали розкіш повертатися з дач із букетом квітів…
Удома було ще гірше: самотність визирала з усіх кутків і не було від неї порятунку. Поки консервувала, варила, доводила до пуття привезене — все для дітей, то ще забувала свою реальність. А потім мучило безсоння, образа невідомо на кого. Я в свої п’ятдесят почувалась безнадійно старою.
Почуття прийшло несподівано. Моє друге щастя ледве втиснувся в електричку з рюкзаком. Ми пристальним поглядом дивились одне на одного. На кінцевій зупинці він ухопив мої речі й потягнув до зупинки. Вперше в житті хтось це зробив за мене. З’ясувалося, ми й живемо зовсім поруч. На прощання цей чоловік віддав мені торбинку з яблуками.
Удруге випадково зустрілися в лікарні, куди я поклала хвору матір, а він провідував дружину після інсульту. Вона була паралізованою.
Уже з перших зустрічей ми відчули взаємне тепло, якого обом там бракувало. І — радість, якої не було давно. Я так довго мучила себе за те, чи маю я право на нього, адже там його паралізована дружина.
Інколи ми зустрічались у мене вдома за чашкою чаю та тістечками, ніби студенти.
Той, хто не звідав самотності, не може уявити, яке це щастя — зустріти на схилі літ рідну душу. І хто може осудити за цю несподівану радість двох одиноких людей, котрі усе життя жили лише для інших і раптом наважилися подумати про себе?
Мені вистачало того, що є — наших вечірніх зустрічей, сповідей або мовчання. І дивного спокою, що оселився у моїй душі. І вдячності у його погляді.
І так по житті моїм виходило, що все життя люблю чужих чоловіків.