“Я — Україна…У мене розбиті аеропорти, будинки й велика Мрія…”

Я — Охтирка.
Майже знищена, з розбитою ТЕЦ.
Мені страшно, холодно, боляче й гірко.
Та морок — ніщо проти вогню ваших сердець.

Я — Чернігів.
Поранений ворожими бомбами.
Але я показую не на мигах,
як російські окупанти стають органічним добривом.

Я — Харків.
Уже не пам’ятаю, як спати в ліжку.
На мене сипляться ракети крилаті.
Але про мій безкінечний опір колись напишуть книжку.

Я — Житомир.
У мене тут розбили лікарні і чомусь пологовий.
Але вусатий дядько на блокпосту поправляє комір,
він був на Світлодарці і не схибить, стріляючи в ворога.

Я — Львів.
Живу, пахну кавою і приймаю біженців.
Додаю трохи радості до тривожних снів.
Намагаюсь бути гостинним, усміхненим, ніжним.

Я — Тернопіль.
У мене все добре, допомагаю, чим можу, всім.
Раджу вірити в Армію, молитись і зберігати спокій.
І часом німію від того, як зараз багато у людях відваги й краси.

Я — Мaріуполь.
Суне орда. Але твердо стоять найсміливіші в світі воїни.
Батько поклав на тіло Bбитого Росією підлітка руки.
Господи, вороги ж горітимуть у пеклі за кожного!

Я — Київ.
Волонтерю, дивуюсь порожнім вулицям, ховаюся у метро.
Кілька разів на день сирена, аж захлинається, виє.
Але я стою. І стоятиму. Як тік, так і далі тектиме Дніпро.

Читайте також: Яєчно-сирний рулет з м’ясною начинкою 

Я — Дніпро.
До мене везуть поранених: традиційно шпиталь і Мечка.
Я знаю: у боротьбі зі злом завжди переможе добро.
Тому і далі спокійно збираю ліки, кров і теплі речі.

Я — Одеса.
У мене, знаєте, протитанкові їжаки кошерні.
Росіє, я б не радила тобі потикатися сюди, якщо чесно.
Хоча толоки збираються і роблять запаси коктейлів.

Я — Миколаїв.
Ворог вовтузиться, захопити робить спроби.
Але я сміюсь їм в обличчя. Я тримаюсь.
І «навчання» в Кульбакиному їм точно стануть уроком.

Я — Енергодар.
Вони навіщось Bоюють із атомною станцією.
Боже, визнай, коли ти селив на землі цих почвар,
то був дуже втомлений, злий і зовсім вимкнув раціо.

Я — Крути.
Трохи понад століття тому тут перемогли червоноармійці.
Ось знову була з росіянами потужна заруба.
Й українцям вдалося дуже добре помститися.

Я — Херсон.
Мене захопив ворог. І намагається подолати.
Мені лячно, серце б’ється швидко, але в унісон
із чоловіком, що тримає прямо перед загарбником український прапор.

Я — Україна.
У мене розбиті аеропорти, будинки й велика Мрія.
Я — той чоловік, що зупиняє танки, та бабця, що кричить про насіння.
Я — породілля, яка лежить у бомбосховищі і чує перший крик сина.

Мені болить втрачати Героїв. Я кожного ховатиму, стоячи на колінах.
Але імперія вже конає. Імперія впаде і зігниє.
А люди мої, мов двожильні. Такі вміють любити. І перемагають у війнах.

Автор: Анастасія Федченко