Я зрозуміла, що Костя, можливо, не той, хто здійснить мою мрію про щасливу сім’ю.

Перше кохання схоже на весняні бурі. Воно приходить несподівано з великою силою, але воно також швидко і проходить. Так було і зі мною. Мені було 20 років. Я вчилась в університеті. Світ був прекрасний. Єдине, за чим я сумувала, це справжнє кохання.
І воно прийшло. Я прекрасно пам’ятаю той вечір. Я сиділа на лавці перед аудиторією і, скориставшись перервою, переглядала підручник.
– Що ти читаєш? Я почула теплий чоловічий голос.

На іншому кінці моєї лавки хлопчик із блакитними очима та світлим волоссям сидів усміхаючись мені. Я знала його з виду. Іноді ми проходили в коридорі, обмінюючись поглядами.
Це було початком моїх стосунків з Костею. Я була така щаслива і закохана. Це тривало три роки. Ми жили в маленькій орендованій кімнаті недалеко від університету.

Ми кохали одне одного, і цього нам було достатньо. Але кожному коханню потрібне майбутнє. Отже, після того, як ми обоє захистили дипломну роботу, я відкрито заговорила про свої мрії створити сім’ю. Для мене це стало таким природним після трьох років спільного життя. Але на мій подив, Костя відреагував холодно:
– Де ти хочеш жити і на що жити після того, як ми одружимось? Матеріальні проблеми можуть приглушити будь-яке почуття. Я знаю це, тому що шлюб моїх батьків розпався…

Читайте також Одним словом, виклав я світлину Михайлика на своїй сторінці в Фейсбуці і несподівано нарвався на гнів власної дружини.

Я злякалася. Я зрозуміла, що Костя, можливо, не той, хто здійснить мою мрію про щасливу сім’ю.
– Або ми готуємось до весілля, або я піду, – поставила я ультиматум.
– Роби що хочеш, – сухо сказав він, а потім безтурботно засунув руки до кишень. Ця його звичка розлютила мене. Але таким я його запам’ятала.
Я зібрала валізи і поїхала – до батьків в районний центр. Я швидко знайшла роботу в компанії. Моїм начальником був Мар’ян Петрович – старший за мене на десяток років, високий, трохи сивий, темноволосий.

Він працював та вкладав свої заощадження у компанію. Зовні він був трохи схожий на Костика, але насправді зовсім інший. Тихий, спокійний. Він ніколи не діяв спонтанно. Він коли приходив, робив мені компліменти та фліртував, мені це подобалось. Але я трималася на відстані. Я все ще думала про Костю – він повертався у моїх мріях. Потім я задумалася.

“Потрібно щось робити, щоб не збожеволіти”, – подумала я, коли настирливі спогади ставали нестерпними. І я це зробила – я прийняла пропозицію Мар’яна…
Через деякий час я дізналася від спільних друзів, що Костя після закінчення навчання виїхав до Іспанії, знайшов там хорошу роботу і навіть одружився на забезпеченій дівчині. Ця новина мені допомогла. Час почав загоювати рани. Мій Костя ставав дедалі віддаленішим в пам’яті.

Але одного разу він зателефонував. Я застигла, почувши його голос в телефоні. Я зрозуміла, що все ще люблю його. Він сказав, що знаходиться в Україні, і попросив зустрічі. Я не вагалася ні на хвилину. Це сталося в готельному номері…, кохання, пригнічене протягом багатьох років, знову відродилося. Це було як у нашій орендованій кімнаті. Наче час зупинився в такій точці, коли ніщо інше нас не розділяло.

 

Жоден з нас не зміг і не наважився зруйнувати життя своїх сімей. Ми відчували, що не маємо на це права. Ми розлучилися. Але потім сталося щось, що повністю потрясло мої уявлення про Костика. Сідаючи на поїзд, я побачила дві сльозинки в куточку його блакитних очей. Я помітила їх саме тоді, коли поїзд повільно почав рухатись, хоча Костя намагався їх сховати і відвів погляд. Дві крихітні блискітки, що сяяли під його повіками, заплутали мою голову. Я вже ні в чому не була впевнена. Десь було переконання, що він мене любить. Я хотіла негайно вистрибнути з цього поїзда і кинутися йому в обійми…

Після мого повернення нічого не було як раніше. Я намагалася бути гарною дружиною для Мар’яна. Але це виявилося неможливим. Я не могла. У мене в серці назавжди був Костя. Я почала дивитись на свого чоловіка, як на перешкоду до мого щастя. Я стала агресивною і грубою.
Через місяць я дізналася, що чекаю дитину. Я писала про це Костику, але він не відповів.

“Я сильна”, – сказала я собі і взяла своє життя у свої руки. Я розлучилася з Мар’яном і переїхала жити до області, де влаштувалася на
роботу. Я вирішила, що буду виховувати свою дитину сама.

– Якщо Костик не мій, принаймні біля мене буде його копія, – подумала я. Яринка була дуже схожа на свого батька. Нарешті, у мене був хтось, хто любив мене беззастережно і за кого варто було жити…

Я не рахувала дні, хоча вони невблаганно бігали. Не розуміючи як, минуло 3 роки. Я не відчувала плину часу до того вересневого вечора, коли телефон знову задзвонив, і я почула голос Костика. Він сказав, що повертається до України, що вся його кар’єра за кордоном була помилкою, що він любить мене і не може жити без мене. Він усвідомив це занадто пізно і хоче надолужити втрачений час. Він дізнався від моїх батьків про Яринку, про яку він нічого не знав, бо мій лист перехопила та знищила його колишня дружина.
Я почала плакати.
У глибині душі всі ці роки я чекала цього дзвінка. Я знаю, що це зайняло багато часу, але іноді варто почекати.