Зять дуже хотів, щоб ми його прописали в доньчиній квартирі, але ми не погодилися.

Скажу вам так — ми з чоловіком зробили все можливе тільки для того, щоб наша дочка ні в чому собі не відмовляла. Ми не були багатими, але завжди всі відкладені гроші вкладали в донечку, а також намагалися завжди приділяти їй увагу. А коли вона виросла, то взагалі перестала про нас згадувати.

Коли донечка пішла навчатися в школу, то ми з чоловіком взялися оплачувати її гуртки. Вона ходила і на гімнастику, і на плавання. Коли вона почала навчатися в університеті, то ми з чоловіком взяли кредит та купили їй квартиру, а все для того, щоб вона мала своє власне житло.

Коли нашій донечці виповнилося 25 років, вона познайомилася з хлопцем. Приблизно два роки тому у неї були вже відносини, але заміж вона так і не вийшла, а тут вона одразу поставила нас перед фактом, що хоче йти під вінець. Повторювала нам, що лише його бачить в ролі свого чоловіка. Якщо чесно, то нам з чоловіком обранець нашої дочки взагалі не подобався. Він був приїжджим, не мав вищої освіти, з бідної сім’ї, загалом, жодних перспектив не було. Ми не такого бажали своїй донечці.

Намагалися їй пояснити, що їй буде з ним важко проживати, щоб вона не поспішала з необдуманими рішеннями. Але наші розмови на неї не діяли. Вона запропонувала йому жити разом і привела його у свою готову квартиру. Її кавалер не міг її прогодувати, ми часто передавали гроші. Вийшло так, що ми забезпечували ще й його.

Читайте також Звичайно, що Ігор більше ніколи не приїжджав до нас в село. Він добре усвідомлював, що дитина — це неабияка відповідальність. Лише згодом, я дізналася, що я у нього була не одна. Тепер я остаточно змирилася зі своєю долею.

В кінцевому результаті ми зіграли для наших дітей весілля, але основну частину грошей давали ми, свекри не дуже проявляли ініціативу до організації святкування. Мій чоловік подбав про те, щоб його зять почав працювати на нормальні роботі. Ми завжди з чоловіком думали, що наша донечка і її чоловік цінують нашу турботу та підтримку, але навіть жодного разу не почули слова «дякую».

Коли ж донька та її чоловік вже могли себе забезпечити самотужки та не потребували нашої матеріальної допомоги, то ми почали чути від них докори: мовляв, ми взагалі не хотіли приймати зятя в сім’ю, а дочці не бажали щастя і хотіли її залишити старою дівою. Я помітила, що моя дочка у всьому слухається свого чоловіка, а він своєю чергою, всиляє різноманітні нісенітниці їй в голову. Дуже прикро чути від своєї доньки слова невдячності. Ми завжди хотіли їй лише добра.

Зять дуже хотів, щоб ми його прописали в доньчиній квартирі, але ми не погодилися. А чого б це? Ми її купили для доньки, а якщо раптом захоче розлучитися, то забере у неї пів квартири. Не знаємо як достукатися до нашої дочки. Ось так ми в один момент стали непотрібними.